Политика в отношении инакомыслящих: "убийство" репутации

Січнева сесія ПАРЄ виявилася напрочуд насиченою для української делегації від опозиції. Вона не лише відповіла низку запитань, але й не меншу їх кількість поставила. Не впевнена досі, що маємо на них однозначні відповіді.

Далеко не останній висновок, якого ми дійшли за підсумками участі в сесії – принцип "не нашкодь" є актуальним не лише в сфері медицини.

Чим більш нахабною є брехня, тим більше їй вірять (с)

Не секрет, що громадяни, які прагнули до самостійного мислення, завжди напружували режими – як авторитарні, так і тоталітарні. З огляду на те, що ними важко було маніпулювати, вони щонайменше були небезпечним прикладом для наслідування.

В СРСР інакомислячих намагалися "нейтралізувати" таборами, в'язницями, засланнями – в межах політизованих статей Кримінального кодексу: "Антирадянська агітація і пропаганда" (до 15 років покарання) або "Зрада батьківщини", за яку розстрілювали.

Якщо правозахисник мав бездоганну репутацію і вплив на пересічних громадян – його попередньо "криміналізували", фабрикуючи справи за побутовими статтями КК і сумнозвісним принципом гебельської пропаганди – чим більш нахабною і брутальною є брехня, тим більше їй вірять.

До прикладу, українським дисидентам в радянські часи підкладали зброю, наркотики, приписували опір правоохоронцям, участь пограбуваннях та вбивствах тощо. Достеменно – на документальному рівні – відомо, що правозахисникам Ярославу Лесіву і Василю Січку було підкинуто наркотичні речовини, за що вони були засуджені до ув'язнення в таборах суворого режиму на два і три роки відповідно.

Найбільш гидко вчинили щодо легендарного В'ячеслава Чорновола. Йому інкримінували спробу зґвалтування і на 5 років подовжили термін ув'язнення – вже в засланні.

Якщо владі здавалося, що правозахисникові бракує пізнаваності на Заході, його примітивно оголошували божевільним. Саме так повелися стосовно фундатора УГГ Петра Григоренка. Але його щоденники, видані на Заході в 1973 році під назвою "Думки душевнохворого", було екранізовано в Англії – і напередодні візиту Ніксона до СРСР – під тиском міжнародної громадськості дисидента було поспіхом звільнено.

Тому в ряді випадків режим керувався принципом: немає людини – немає проблеми. Саме так у радянські часи загинули Василь Симоненко і Ала Горська. Саме так уже в незалежній Україні кучмівський режим винищував незручних для себе політиків у нібито тривіальних ДТП – Олександра Ємця, В'ячеслава Чорновола…

Ну що б, здавалося, слова … (с)

Насправді, найціннішим для громадян є розуміння або відкриття того, що режим здатний вдаватися не лише до протиправних репресій щодо правозахисників і незалежних медіа, але й до їхньої дискредитації.

Бо ж логіка його протиправних дій – в обмані.

Не випадково, серед альтернативних резолюцій по ситуації в Азербайджані ПАРЄ надала перевагу документу моніторингового комітету. У ньому вперше було констатовано наявність політв'язнів у країні, а також інших, відомих українцям порушень фундаментальних прав – вибіркового і замовного правосуддя, катувань у поліцейських дільницях і безкарності осіб, у тому винних.

Суттєво більш стримано ПАРЄ поставилася до підтримки звіту Кристоффа Штрассера. І не тому, що заперечувала проти поіменного визнання політв'язнями осіб, які потерпають у тюрмах за різними звинуваченнями. Просто не визнала список, запропонований доповідачем, обґрунтованим і вичерпним.

Заперечення стосувалися не суті документу, а рівня, якості та неофіційного статусу його підготовки. Як виявилося, доповідач складав список дистанційно, не перебуваючи в країні, по суті, з чужих слів. А потім скорочував його і доповнював буквально в день голосування.

Але ж хіба могло це просте пояснення завадити нашим ідеологічним недоброзичливцям у навішуванні ярликів і поширенні безглуздих домислів. Мовляв, опозиція не голосувала, бо вже домовляється з азербайджанським диктатором про нафтові поставки. Отакої!

А тепер уявіть їхню зловтіху, якби в тому списку потів віднайшли реального терориста, якого ПАРЄ поспіхом визначило в статусі політв'язня. І проблема не в тому, що над нами в цьому разі сміявся б увесь світ – спробуйте потім довести комусь, що решта політв'язнів "не такі".

Коли разом із водою з купелі виллють і дитя – хто за це відповідатиме?

Два найцінніших висновки за підсумками сесії

Необґрунтованість запропонованого ПАРЄ списку жодним чином не відбілює правлячий в Азербайджані режим.

Якщо підозрюваного в скоєнні злочину виправдовують у залі суду за браком доказів – це свідчить або про його невинуватість, або про фаховий рівень обвинувачення.

Отже, з одного боку, треба готувати подібні документи ретельніше і шукати краще обґрунтування... Тим паче, що квітневу сесію ПАРЄ буде ймовірно присвячено саме "українському" питанню.

З іншого боку – не лише політв'язні потребують поіменного підходу – але й особи,  винні у репресіях, а також у блокуванні роботи міжнародних спостерігачів. Чим більш некомфортно почуватимуться чиновники, які наразі безкарно репресують інакомислячих, тим менше бажаючих опинитися в цій ролі виникатиме надалі.

До прикладу, в авторів заборони виїзду закордон українським опозиціонерам Сергію Власенку, Олені Кондратюк і Григорію Немирі є так само конкретні імена та прізвища.

Не випадково під час обговорення ситуації в Азербайджані я закликала ПАРЄ прийняти на рівні ЄС законодавчий акт, аналогічний "закону Магнітського", який передбачає санкції з боку США стосовно іноземних посадових осіб, обвинувачених у порушенні прав людини. Мовляв, кожному корумпованому судді чи політику треба дати відчути, що Європа готова закрити перед ними двері.

А також поіменно назвала українських кандидатів на включення до такого списку.

І насамкінець

Після промови один із колег перепитав мене в кулуарах: невже ви вірите, що такий сценарій хоч колись матиме шанс? Я відповіла: так! Якщо ми надамо достовірні документальні підтвердження.

Вода і камінь точить… Принаймні, остання заява представника Європарламенту Ельмара Брока стосовно можливої заборони в'їзду Ренату Кузьміну до ЄС – зайве тому підтвердження.

Леся Оробець, спеціально для УП