Синдром украинского эмигранта

Психологам відомий так званий "синдром іммігранта". Людина, яка приїхала до іншої країни, на певному етапі часто починає відчувати пригніченість, самотність, загубленість, відчуття безперспективності або краху життя...

Частими є прояви алкоголізму чи залежність від Інтернету.

Чому це відбувається з іммігрантами? Ще років 25 тому психологи визначили, що найбільш сильною мотивацією в житті для людини є прагнення відчути себе особистістю, яка відбулась.

Якщо людина не відчуває себе потрібним, повноцінним членом суспільства, то починає самознищуватися. Тепер питання: чи не нагадує це часом психологічний стан середньостатистичного українця?

Відповідь очевидна. Можна вже казати про потенційне формування нового психологічного стану: "синдрому українського Емігранта". Коли людина не може знайти застосування та реалізацію на Батьківщині, при цьому розуміючи, що і виїхати в іншу країну не так вже й просто.

За недавніми соцдослідженнями, що проведені у листопаді 2012 року, виїхати з України були б не проти 91% висококваліфікованих фахівців з вищою освітою.

В Україні середня кількість громадян, які реально працюють за межами держави – це 7-8%. Отже, потенційно 83% населення і є потенційними жертвами "синдрому українського емігранта".

Що стосується трудової міграції серед низько кваліфікованих працівників, або так званих "заробітчан", то й вона має погані тенденції. За останні 5-6 років вона починає набувати характер "незворотності".

Якщо в 1990-х роках більшість заробітчан сподівалися, що як тільки економічна ситуація в країні покращиться, вони повернуться, то тепер значна частина не поспішає цього робити.

Батьки, які виїхали і працюють за кордоном, починають залучати в такі поїздки дітей, тобто спостерігається родинна міграція.

Все це демонструє, що економічний фактор не є головним для виїжджаючих закордон українців. Серед основних причин – моральний, психологічний дискомфорт життя на Батьківщині.

Що ж до української влади, то вона закриває очі на більшість питань міграції і звертає на них увагу лише в невмілих торгах з Євросоюзом. Це ж саме робили і її попередники.

Політикам в Україні взагалі притаманне відношення до міграційних проблем на рівні профанації.

Особливо дивують їх заяви про те, що 6 мільярдів доларів США щороку від мігрантів повертається до України шляхом грошових переказів, а це не аби як допомагає економіці.

З чого тут радіти? Це гроші проїдання. Родичі мігрантів їх використовують для вирішення нагальних потреб свого життя – лікування, побут, оплата продуктів харчування тощо. Це не інвестиційний ресурс.

За різноманітними і, до речі, чисельними дослідженнями економістів, емігрантські гроші – це нуль для економіки країни. Схожа ситуація хіба що в країнах Африки.

А тепер поглянемо на міграційну політику, яка прослідковуються в країнах ЄС з огляду на економічні та демографічні проблеми єврозони.

Об’єднана Європа давно навчилися УПРАВЛЯТИ міграцією, тобто приваблювати і приймати тих мігрантів, хто потрібен у певний період для економіки та стримувати тих, хто не потрібен.

Зараз багато країн почали це реалізовувати на практиці. Напередодні Нового року Іспанія запровадила законодавчу норму, згідно якої, щоб отримати ВНЖ необхідно придбати в країні нерухомість на 160 тисяч євро.

В найближчий час кажуть, що цей ліміт буде ще більше зменшено. Цим вже почали користуватися платоспроможні російські та українські громадяни.

В Латвії, до речі, існує ще лояльніші умови – ВНЖ за купівлю житла за 70 тисяч євро (крім Риги та деяких інших центральних міст).

В Німеччині, яка потерпає від демографічної кризи та нестачі кваліфікованої робочої сили, з серпня 2012 року прийнято закон, який надає різноманітні візові преференції для студентів з країн-не членів ЄС, які закінчили німецькі виші.

Тим самим найстабільніша європейська економка намагається втримати кваліфікованих та потенційно інтегрованих в німецьке суспільство мігрантів.

До речі, ЄС добре знає міграційні настрої в Україні і тим більше виважено розраховує потенційний зиск від можливого припливу робочої сили, капіталу і туристів з теренів нашої країни.

Також Європа має доволі сильну систему міграційного контролю для захисту від небажаних мігрантів. Відсутність і досі лібералізації візового режиму ЄС з Україною – це, з одного боку, елемент в геополітичному торзі, а з іншого – розгубленість Європи, бо вона не знає яку державу замість України зробити "міграційним відстійником".

Може вона б і вирішила це з українською стороною, якби бачила професійний і адекватний діалог в міграційних та візових питаннях, а не його імітацію.

Ірина Сєрова, кандидат юридичних наук, для УП