Рубикон неизбежен

Яскравих подій у році, що минув таки не бракувало. Однак всі вони були лише розрізненими фрагментами загалом похмурої картини нашого політичного сьогодення.

Президент дедалі тісніше закручує гайки, тримаючи на короткому повідку як опонентів, так і "могутні купки" з власного оточення.

Опозиція прагне будь що зруйнувати дошкульний міф про свою немічність, кидається у першу ліпшу бійку, працюючи однак більше для картинки, аніж на реальний результат. Росія гав також не ловить і, користаючись із безпорадності України, газовим дубцем енергійно заганяє її у тісні "братні" обійми.

Народ на все це зиркає з-під лоба, однак поки що мовчить. Про що говорить ця мовчанка, ми неминуче побачимо невдовзі.

Те, що більша частина російської еліти вважає українську незалежність "історичним непорозумінням", ні для кого не секрет. Окремою територією вона, зціпивши зуби, іще могла би визнати осоружну Галичину, однак не Крим же з Донбасом і, крий Боже, аж ніяк не Київ – матір городів руських, без якої вся велична історія сучасної Росії виглядає чимось, м’яко кажучи, недобудованим.

Відтак, "історичне непорозуміння" треба за першої нагоди усувати.

Формально, звісно ж, визнану усім світом незалежну державу не заграбастаєш. Втім, формальності – справа десята. Головне, аби Україна підлягала Росії фактично, ввійшла у її зовнішньо-політичну орбіту, здала основні економічні потуги і, звичайно ж, заговорила на "вєлікам і магучєм".

Без цього в "Русском мірє", звиняйте, ніяк.

Геополітичний шпагат, в якому Україна розтяглася внаслідок забобонних страхів свого президента, поставив питання нашого подальшого руху просто таки руба. Або туди, або сюди, або залишайтеся у своєму шпагаті поки державне тіло остаточно не затерпне.

Терпець починає вриватися і у Європи, і у США, однак саме наші східні "партнери" демонструють це найбільш красномовно. Вони бачать, що сприятливішої нагоди для втілення їхніх задумів годі й чекати, а тому виглядають як ніколи принциповими.

Янукович отримав гучного відкоша напередодні запланованого візиту у Москву. Його російський колега ясно дав зрозуміти: поки Україна не подасть заявки про фактичне приєднання до Митного союзу, про будь-яку співпрацю і мови не вестимуть. Крапка. Все або нічого.

Бідолашний Віктор Федорович з головою заглибився у себе. Жодних коментарів не дає. Чим скінчаться його роздуми, сьогодні однозначно не беруться прогнозувати навіть наймудріші з політологів.

Так буває лише у найвідповідальніші для держави моменти, в ситуаціях "або, або". Український Цезар підходить до свого Рубікону. І Цезар у даному випадку, далеко не сам лише президент.

"От усе у вас, як на параді!"

Здавалось би, вже саме лише географічне положення України прирікає її на багатовекторність у зовнішній політиці. І Євросоюз, і Росія є нашими сусідами, а з сусідами мудра людина завжди живе у ладу.

Втім, сусіди бувають різні. Деякі з них принципово ігнорують інтереси ближнього свого, не вважаючи його за рівню. З такими як вже хто собі порадить. Хтось припиняє розмовляти, а інший, зціпивши зуби, посміхається і всіляко підлещується. Тих, других, як правило, усі завжди зневажають.

Після конфлікту між президентами було напрочуд цікаво слухати телевиступи речників Партії регіонів. Ще б пак! Коли іще доведеться почути з вуст безнадійно проросійського Вадима Колесніченка слова про "важливість протидії диктату Кремля у Митному союзі"?

Зазвичай урівноважений сивочолий Володимир Олійник пішов іще далі і у студії "Шустер-Live" безапеляційно назвав Митний союз з Росією "відновленим СРСР, де відносини будуються за принципами старшого брата, а усі договори приймаються виключно по-беспрєдєлу".

Що після цього може додати опозиція?

У діях президента Януковича часом важко відшукати логіку, втім, деяку закономірність не помітити важко. Він абсолютно не сприймає жодного тиску на власну особу і у цьому є вкрай послідовним.

Якби до Митного союзу його запрошували трохи більш шанобливо, він би, швидше за все, залюбки б погодився.

А що? Для нього самого, як і для тих, хто його оточує цей варіант є далеко не найгіршим. Там принаймні усе звично і зрозуміло. Російські "беспрєдєльщики", звісно ж, намагатимуться відібрати у донецьких хлопців найбільш ласі шматки, однак вони й самі не ликом шиті і якось вже собі раду дадуть.

Натомість у прокрустове ложе європейських правил специфіка правління Віктора Федоровича ну ніяк не вкладається. Його діалог із західними чиновниками змушує згадати булгаківське "Собаче серце", де під час вечері Шариков веде розмову з професором Преображенським:

"От усе у вас як на параді, – бідкається Шариков, – серветку – туди, галстук – сюди та "вибачте" та "прошу-мерсі", а так, щоби по-справжньому, так ні. Мучите себе, як при царському режимі! "

"А по-справжньому то як, дозвольте поцікавитися?", – перепитав професор.

Шариков нічого не відповів, натомість підняв чарку, гучно виголосивши: "Бажаю, аби усі!".

Я, одначе, далекий від ототожнення українського президента з Шариковим. Шариков власної думки майже не мав, цілком перебуваючи під впливом голови домкому Швондера.

Віктор Федорович "швондерів" якщо і слухає, то у підсумку чинить усе одно по-своєму. В тому його унікальність.

"Я б залюбки узяв частинами, однак мені потрібно усе!"

Вищеприведена цитата взята з книги "Золоте теля" Ільфа і Петрова. Вона, до речі, також прозвучала під час застілля. Саме такими словами великий комбінатор Остап Бендер пояснював власні методи роботи простакуватому шахраєві Шурі Балаганову.

З Остапом Бендером в даному випадку я порівняв би Путіна, втім відповідність, як і у попередньому випадку, не стовідсоткова. Обидва персонажі є досить амбітними, винахідливими і наполегливими у досягненні власних цілей. Втім, літературний персонаж не мав жодних обтяжливих комплексів, чого про Владіміра Владіміровича аж ніяк не скажеш.

Згадаймо, початок правління Януковича, коли між ним і російськими лідерами, здавалось би, царювала повна ідилія. "Братам" без жодного пострілу здали Чорноморський флот, дозволили монопольно постачати паливо на українські "атомки", "братські" креатури призначили міністрами освіти та оборони, трохи згодом на користь "язика" ретельно перекроїли мовне законодавство… Все це просто так, по-добросусідськи. Дарма: жоден з цих жестів так і не був оцінений.

Насправді диявол ховається у специфіці великоруського мислення, яке, як вже згадувалося, вперто відмовляється бачити в Україні самостійного зовнішньо-політичного гравця із власними національними інтересами. А якщо гравець не самостійний, то які він може давати поступки? Він нічого Росії не віддає, а просто повертає те, що і так завжди було російським!

Природне для незалежної країни прагнення вигідно співпрацювати з різними наднаціональними утвореннями в російському МЗС єхидно трактують як спробу бути "трішки вагітною".

Відмову здавати в оренду газотранспортну систему президент Росії нещодавно назвав "стратегічною помилкою", яка фактично перетворила українську трубу на купу металобрухту.

Посол РФ в Україні Михайло Зурабов після цього уточнив, що час для створення тристороннього консорціуму щодо керування українською ГТС уже сплив і нині можна говорити хіба про двосторонній, російсько-український формат.

Читаємо між рядків: хочете дружити з братньою Росією, забудьте про Європу. Раз і назавжди.

Різні формальності, як, наприклад, той факт, що євроінтеграція визначена пріоритетним зовнішньо-політичним курсом у Конституції України, Росія вустами свого протеже, лідера "Українського вибору" Віктора Медведчука, пропонує усунути це через всенародний референдум.

Його результати мусять конче виявитися такими, як потрібно Кремлю. Принаймні, інформаційний грунт для цього почали активно готувати ще рік тому.

Якщо ж Янукович відмовиться тягти Україну в "Русскій мір", Росія остаточно відмовиться від нього. А себто український Гарант напередодні президентських виборів більше не зможе експлуатувати імідж головного друга Росії, який є єдино виграшним у базових електоральних регіонах.

На противагу йому через російські ЗМІ там активно розкручуватимуть нового, насправді проросійського лідера. Поки найвірогіднішим претендентом на цю роль є той таки Медведчук, кум Путіна і Мєдвєдєва.

Цей персонаж, одначе, багатьма виборцями сприймається як політичний небіжчик, відтак, не виключено, що у кінцевому підсумку ставку зроблять на більш презентабельних Сергія Тігіпка або Валерія Хорошковського.

Обидві кандидатури є досить уразливими для критики, втім не варто забувати про можливості російських піар-служб. Їхня потужність у всій красі проявилася під час кампанії комуністів на останніх виборах.

Завдяки щедрим фінансовим ін’єкціям "серпасто-молоткасті" додали у рейтингу більш, ніж удвічі, піднявши рівень власної підтримки з передінфарктних 5% до цілих 13%. От тобі і динозаври!

Наша хата зкраю?

Розумію, що саме таким є усталений стереотип про українця. Мабуть, він таки й справді сформувався не на голому місці, однак не хочеться вірити, що наш больовий поріг є настільки безмежним.

Здали Чорноморський флот? І хай йому грець! А нам що? Зробили російську регіональною? Та нехай ідуть під три чорти! Особисто я і далі спілкуватимуся українською, однак ні на який Майдан не поїду!

Сфальшували вибори? А до чого тут я? Хай опозиція тим переймається!

За великим рахунком, опинившись у зовнішньо-політичному тупику, влада готова хоч би й завтра у Митний союз, однак інстинктивно десь там іще побоюється масових заворушень.

Як не як, а більша частина населення очевидно прагне саме в Європу і серед бажаючих туди інтегруватися є і чималий шматок електорату самої Партії регіонів. Страхи такі одначе можуть бути дуже не довговічними.

Щоб зрозуміти, що я маю на увазі, згадаймо, як улітку україномовна "регіоналка" Ганна Герман коментувала прийняття сумнозвісного закону Колесніченка-Ківалова.

Дослівно це звучало так: "Я розповідала своїм друзям і соратникам про те, що коли у моїх земляків галичан, забирали заводи та фабрики – вони мовчали. Але я говорила, що якщо хтось спробує забрати мову, вони цього не віддадуть. І от коли до Українського дому вийшло лише 150 чоловік, я опустила очі з соромом. Я помилилася. Люди не вийшли".

Пасивність суспільства – карт-бланш для влади. Чим більше ми мовчимо, тим менше вони на нас зважають. Зрештою, і зовсім перестануть брати до уваги. Бо ж навіщо перейматися тим, що дозволяє себе ігнорувати?

28 жовтня протестні настрої українців вилилися у масоване голосування за опозицію. Причому за опозицію радикальну, а не помірковану. З тріском пролетіла широко розрекламована "Україна–вперед!", нижче плінтуса опустили екс-президента Ющенка, який спробував було погратися в "єдиного, непідконтрольного Кремлю".

Натомість молоді і потенційно боєздатні УДАР та "Свобода" за пропорційними списками навіть попри маніпуляції взяли 14% і 10,5% відповідно. Ще майже 26% проголосувало за Об’єднану опозицію. Загалом – 51%.

"Свобода" таки і справді показала кулаки у перший же пленарний день. Націоналісти добряче потовкли двох нововиявлених "тушок" і ефектно протралили російськомовний виступ згаданого вже Колесніченка.

Втім, кулаки опозиції у Верховній Раді є ефективною зброєю лише тоді, коли під законодавчим органом стоїть щонайменше кількадесят тисяч тих, хто їх підтримує. Без цих людей будь-яка рішучість депутатів сприйматиметься виключно як самопіар на голому місці. І справді, за що чубитися, якщо народу байдуже! Його хата скраю і ані на сантиметр звідти не зрушила!

Логічно, що електорат опозиції складають люди, які точно не хочуть у Митний союз. Думаю, приблизно так само налаштована і більшість тих майже 40% українців, які ці вибори взагалі проігнорували. Загалом це – молоді люди, розчаровані цинізмом політичної верхівки, яких, однак, навряд чи тягне назад, за "залізну завісу".

"Совки", які нині є кістяком потенційних прихильників новітнього СРСР – то здебільшого старенькі пенсіонери, в яких окрім минулого нічого в житті не лишилося. Ясно, що частенько вони змахують сльозу, згадуючи безтурботну молодість, дешеву ковбасу та добрі радянські фільми.

Однак цей "ядерний електорат" тане з кожним днем! Ще кілька років і ностальгуючі за "Союзом нерушимим" остаточно маргіналізуються, причому звинувачувати у цьому можна буде хіба невблаганні закони природи.

Саме тому сьогодні так активізувалася Москва! Для них нинішній шпагат Януковича, можливо, остання сприятлива нагода втримати Україну у власній орбіті. Для нас же ці події є, без жодних перебільшень, справжнім тестом на національну зрілість.

Будь-кому, хто хоч раз був у Європі ясно: сьогоднішній Україні до неї – як до неба. Водночас, упевнений, кожен, хто звідтам повернувся, мріє, що колись подібні соціальні стандарти стануть реальністю і у нас.

Якщо не ми, то принаймні діти таки заживуть по-людськи. Надія – справа не така вже й примарна. Коли її відбирають, людина потрапляє в інший життєвий вимір і саме тоді стає здатною на реальний вчинок.

Важливо усвідомити, якщо нас таки затягнуть у Митний союз, остання надія зникне остаточно. Корупція, бідність, керовані ЗМІ, вседозволеність "господарів життя" і безправ’я маленького українця стануть нашою дійсністю іще на багато-багато років.

Там, у Росії, Білорусі і Казахстані все це вже давно є повсякденною дійсністю! У нас ПОКИ ІЩЕ– ні. І це таки варто відстоювати.

Боротьба, ясна річ, не буде легкою. Однак пам’ятаймо: найгустіша ніч настає якраз перед світанком.

Максим Коломис, Рівне, для УП