Новые образовательные горизонты

На минулих виборах у Верховну Раду українське суспільство зіткнулося з активним залученням адміністрації, викладачів і студентів вишів до агітаційної діяльності на користь деяких мажоритарних кандидатів.

Перетворення претендентами на депутатський мандат окремих університетів у власні центри агітації та пропаганди стали ще однією ознакою глибокої системної кризи, у якій перебуває країна.

У цьому році така доля спіткала Національний авіаційний університет на чолі з регіоналом Максимом Луцьким та Національний університет державної податкової служби, який очолює інший член Партії регіонів Петро Мельник.

У період виборчої кампанії ці освітні заклади перетворилися на центри з обслуговування політичних виборчих амбіцій, а сукупний інтелектуальний потенціал викладачів та студентів був широко залучений у, в тому числі, брудній роботі із забезпечення проходження у парламент "рідного" кандидата.

Аналогічну функцію виконував для олігарха Ігоря Палиці і Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки у Луцьку.

Щоправда, на відміну від Максима Луцького та Петра Мельника, Ігор Палиця є лише головою Наглядової ради вузу, проте має дуже прихильного до своєї персони ректора Ігоря Коцана, проректорів та деяких деканів.

Саме вони і стали одними з найактивніших та найвідданіших агітаторів за соратника Ігоря Коломойського в обласному центрі Волині.

Те, з якою старанністю представники адміністрації університету працювали на перемогу Палиці у межах вишу та поза ним, цілковито спростовує норму про заборону передвиборчої агітації на території освітніх закладів.

Така воістину запопадлива діяльність частини науково-викладацького корпусу на користь депутата, який у минулому скликанні став одним з найменш працьовитих нардепів, голосував за найбільш одіозні антисоціальні законопроекти від Партії регіонів, наводить на думки про атрофію громадянської свідомості у тих, в кого вона мала б бути на вищому рівні.

В період панування олігархічно-кланової системи представники освітянської "інтелігенції" нерідко брали на себе доволі сумнівну роль: агітувати за кандидатів від влади та олігархів.

І ця місія свідомо реалізовувалася громадянами з вченими званнями і науковими ступенями, які формують світогляд молодого покоління.

Виникає питання: якщо ця інтелектуальна "еліта" так самовіддано виступає у ролі агітаторів за "тушок" та олігархів, то чого тоді варто очікувати від простих громадян?

Чи може університет, який на кілька місяців зусиллями ректорату та деканів перетворюється в агітаційний центр одного з олігархів, відповідати статусу національного?

Відверта виборча агітація на факультетах, перетворення викладачів та адміністрації вузу на звичайних агітаторів, добровільно-примусові збори студентів на зустрічі з Палицею, профілактично-виховні бесіди окремих деканів про те, чому потрібно голосувати за нього, петиції вдячності олігарху, перешкоджання роботі журналістів, – ось далеко неповний перелік, який характеризує діяльність Східноєвропейського університету.

За підписом ректора Ігоря Коцана та 24-ох деканів у липні з’являється заява, в якій чітко сказано: "наш обов’язок – стати на захист нашого голови Наглядової ради, виголосити осуд авторам наклепницьких матеріалів".

Риторика професорів, докторів і кандидатів наук дуже нагадує стиль осуду пролетаріатом "ворогів народу". Тільки ворогами для ректора і деканів чомусь стали місцеві журналісти, громадські діячі, політики, які наважилися критикувати їхнього кумира та "благодійника" Ігоря Палицю.

Також у заяві стверджується, що "Ігор Палиця за попередні роки зробив для університету стільки корисного, що оті невдоволені всі разом за своє життя і частини не зробили".

До справи цькування опонентів олігарха адміністрація залучила і студентів. Ті у петиціях гнівно засуджували кандидатів у нардепи, які посміли критикувати голову Наглядової ради університету, водночас прославляючи особливу турботу і чуйність Ігоря Петровича.

Високий совковий "штиль" на Волині восторжествував.

Виникає питання: якщо так чинять високоповажні науковці, чого чекати від директорів сільських шкіл чи дрібних чиновників, які перебувають під загрозою втрати роботи у випадку результату на виборах, який не задовольняє нинішню владу та місцевого "благодійника"?

З кого ж їм брати приклад?

Чому вони мають проявляти свідому громадянську позицію тоді, коли викладачі вишу з національним статусом покірно мовчать?

Якщо можна так повноцінно "нагнути" людей з вченими званнями, то, напевно, так само можна успішно це зробити і з іншими.

Історія свідчить, що університети були інтелектуальними центрами, носіями свободи і бунтівного духу, боротьби за соціальну і національну справедливість. І не займалися обслуговування інтересів "грошових мішків".

Там працювали люди, які були моральними авторитетами і віддано служили інтересам нації.

Здавалось, провідні науковці Волині мали б пояснити волинянам, що тягне за собою голосування за "тушок" і "благодійників".

І тих кількасот гривень, які виборці отримають з кишені олігарха, вистачить зовсім ненадовго. А потім доведеться чекати наступних виборів, щоб щось знову дали. І нарікати на несправедливість, низькі зарплати, пенсії, стипендії та бідне життя на фоні олігархічної розкоші.

Адже "благодійники" не будуть працювати задля зменшення кількості своїх потенційних виборців – тих, кого можна знову купити на наступних виборах.

Національний статус вишу – не просто можливість отримувати надбавку до зарплати чи мати інші привілеї, а й висока відповідальність перед громадою. У тому числі у формуванні суспільної думки.

До того, як Східноєвропейський університет був Волинським державним університетом, він не ставав агітаційним пунктом одного з кандидатів у народні депутати. І студентам не натякали на те, що попереду сесія, тому "неправильне" голосування на виборах може мати негативний вплив на їх успішність.

Чи може у нас вже відбулися незворотні процеси підпорядкування керівництва окремих університетів обслуговуванню інтересів олігархічних кланів?

І після "прихватизації" стратегічних ресурсів олігархи звернули увагу на "правильне" виховання молодого покоління задля збереження свого монопольного становища у державі.

Петро Герасименко, для УП