Слоновая память

Після закінчення юридичного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка, як і всі мої однокурсники, окрилений великим бажанням подолати злочинність, я прибув на роботу до прокуратури Радянського району міста Києва.

Це вже зараз, перебуваючи на пенсії, розумієш правдивість народного висловлювання, що подолати злочинність неможливо, її тільки можна очолити.

Але не для цього нас вчили батьки, вчителі і педагоги.

При виборі місця працевлаштування мені порадили піти до Степана Васильовича Лотюка, який був дуже суворим і вимогливим, але високопрофесійним і справедливим прокурором району.

За ту прокурорську школу я дуже вдячний, і часто згадую свого вчителя, дай Боже йому здоров’я.

Одного разу, через пару тижнів моєї стажистської роботи, викликає він мене по імені до себе в кабінет. Коли по імені – значить настрій добрий. Кладе переді мною матеріали і дає вказівку провести перевірку за фактом надзвичайної події в Київському зоопарку.

На моє запитання, що за подія, він посміхаючись відповів: "Будемо притягати до кримінальної відповідальності слона".

Біля Київського зоопарку мене зустрічала завідуюча відділом парнокопитних – мила привітна жінка, яка більше 20 років пропрацювала в звіринці. Так от, вона розповіла, що в день НП двоє працівників зоопарку виконували прибирання в закритому вольєрі для слона.

Для цього вони мали спочатку вигнати звіря на вулицю, а вже потім братися до справи. Так велить інструкція. Вони ж вирішили прискорити процес – один довгою палицею з гострим наконечником штрикав слона, переганяючи його з місця на місце, а інший цим часом замітав.

Через деякий час слону набридло це штрикання, він розлютився, схопив хоботом "штрикальщика" і викинув через відкриті ворота. І не абикуди, а у вольєр до носорога, який на той час мирно відпочивав.

Вгледівши непроханого гостя, незадоволений носоріг кинувся захищати свою територію.

На щастя, в цей час біля вольєра проходила та сама жіночка-завідуюча, яка і наказала носорогу зупинитися. Той послухався. Потерпілого дістали і доправили до лікарні.

До чого це я? Мене вразили слова жінки, знавця тварин. Вона сказала, що слони дуже хороші, миролюбні тварини, яких всі, особливо діти, дуже люблять. Але якщо слона скривдити, то він пам’ятатиме цю образу багато років. Така от слонова пам'ять!

Мені згадалася ця історія в зв’язку з останніми подіями в парламенті. Зокрема стосовно дискусії щодо фото з кулуарів парламенту, де представники "Свободи" та Партії регіонів щось жваво обговорюють.

Головне, що багатьох чомусь стурбував веселий настрій депутатів від різних політичних партій, які декілька годин тому приймали участь у "кулачних боях". Як це можна битися, а потім мирно розмовляти, – запитували один у одного журналісти, завсідники соцмереж, словом, всі, кого цікавить політичне життя країни…

У мене, своєю чергою, теж є запитання: а як інакше?!

Всім зрозуміло, що наш парламент не ідеальний. Та й чи потрібен він ідеальний? На мою думку, ні.

З волі виборців до парламенту прийшли представники різних політичних партій, з різними поглядами на життя, на долю країни. Така воля виборців і з цим треба змиритися.

Звісно, що ніхто не чекав спокійного, мирного початку сесії парламенту нового скликання, що й підтвердили події перших днів.

Але це не значить, що в Раді зібралися непримиренні вороги, як під час війни. Хоча й під час запеклих воєн сторони, у яких руки були по лікті в крові, зрештою сідали за стіл переговорів. Такий закон життя. Треба спілкуватися, домовлятися і рухатись вперед.

Тому мене особисто це фото з кулуарів парламенту, навпаки, обнадіяло – не все так погано. На мою думку, народні депутати мають свої погляди, позицію, а найголовніше – здоровий глузд і почуття гумору. Навіть після фізичних сутичок вони здатні взяти себе в руки, отямитися, спілкуватися і приймати рішення.

У нашої країни непроста історія, непроста доля у кожного із нас. І не треба нам тієї слонової пам’яті – пам’ятати образи роками. Адже і за всіма церковними канонами слідує, що треба прощати. Навіть ворогам.

Наше внутрішнє злопам’ятство і чвари – це шлях до прірви, втрати державності і до рабства. На це дехто тільки й чекає. Не дочекаються!

Ми не вороги, ми всі українці – громадяни вільної, незалежної держави. Трохи різні, трохи з "мухами", але ми єдина нація. І це необхідно продемонструвати, в першу чергу, всім народним депутатам України!

Віктор Мойсеєнко, керівник Служби з питань помилування Секретаріату президента України у 2005-2010 роках, для УП