Голодомор: пройден ли урок

Щорічно наприкінці листопада УП отримує чимало дописів стосовно страшної української трагедії – Голодомору. Ті рядки важко читати, бо вони сповнені кричущим болем, глибинним співчуттям, а головне – людським нерозумінням сенсу тієї жахливої трагедії. І це, як на мене, зрозуміло, людина не в змозі осягнути, зрозуміти природу того злочину, бо той злочин заперечує саму людську природу.

Цього року якось майже не сперечалися стосовно кількості загиблих. Слава тобі, Боже! Бо за тими суперечками втрачаємо шанс вивчити урок, що маємо вивчити.

Ми всі проходимо свої життєві уроки. Свої уроки проходять і країни, нації. Голодомор – страшна і непересічна трагедія, пережити яку може лише дуже сильний духом.

Але опісля таких трагедій завжди є вибір. Два життєвих сценарії. Або людина стає сильнішою, спромігшись переступити через біль, осягнути його до глибини і сміливо подивитись у вічі власним страхам.

І така людина жодним чином не забуває про те, що сталося. Ні. Але у неї виходить сформувати таке ставлення до тих подій, що робить її глибоко чутливою, співчутливою, мудрою, сильною і незламною. А ще вільною. Від страхів. І дуже віруючою у власне спасіння. Спасіння, дароване Богом.

Другий сценарій – намагання забути, сховати у підсвідомість те, що болить. Що кошмарами повертається уві сні. Заперечити все, зриваючись на крик, сховати свій біль, боятися. Боятися зустрітися з тим болем.

Чи то винити всіх, без виключень. Звинувачувати у власній лихій долі. Вимагаючи визнати себе найголовнішим страждальцем, дорікаючи Богові ті страждання. Жити назавжди лишаючись у полоні власних жахіть і ворогів. Хижо озираючись навкруги. Боячись. Поводячись як жертва. До тих пір, доки і правда, хтось не проковтне. І аж тоді зітхнути з полегшенням. Дочекалися…

Господь не дає нездоланних випробувань. Це стосується і людини, і нації. Ми вижили. Пишу це свідомо, як онука жінки, чиїх 12 дітей Господь прибрав за три війни і три голодомори. Ми вижили, але чи пройдені уроки?

Який з двох сценаріїв обрало українство?

Як на мене, остаточний вибір ще не зроблено. Хоча тих, хто спонукає нас бути жертвою, списати всі сьогоднішні гріхи на люті втрати наших дідів і батьків, аж надто багато.

А що зміниться, якщо українців визнають усім світом жертвами? Чи це зробить нас сильнішими? Хтось дасть довідку про інвалідність з правом на довічне утримання? Звільнять від проходження економічних криз, політичних потрясінь, чи поблажливіше дивитимуться на витівки наших можновладців?

Стихійні лиха оминатимуть неньку, а за українців хтось інший працюватиме?

Чи це довідка для самих себе? Мовляв, що з нас взяти, хворіємо…і помираємо. Дочасно.

Знати природу захворювання – важливо, але щоб одужати треба дуже сильно хотіти жити. А коли людина приймає рішення, що хоче жити і житиме, усвідомлює кілька дуже важливих речей.

Що життя – безцінний дар Божий. І що за життя треба боротися. І не так як малює уява – на передовій, де за спиною свій, а спереду – ворог.

Ні, ця боротьба сьогодні точиться в наших душах. Це розуміння того, що світ не ділиться на "своїх" і "чужих", "ворогів". А коли так, усім є прощення. Без виключень – на вбивць, мучителів і людожерів.

Часто дослідники Голодомору дорікають Москві, мовляв, не хочуть вибачатися за злочини Совєтів.

Але чи ми здатні простити? Бо якщо здатні, то і не варто чекати офіційних вибачень. Треба просто вибачити.

Це не просто, бо вимагає переступити через себе, відмовитися від іпостасі жертви. А головне простити і себе. За таке довге перебування у полоні власних жахів. Дати собі свободу. Бо прощаючи когось, ми прощаємо себе, даємо собі право на життя. І приймаємо на себе відповідальність за власне життя.

І це зовсім не означає, що ми забудемо те, що сталося. Ні. Занадто дорого ми заплатили за урок, тож маємо його добре вивчити.

А урок полягає в тому, що коли хтось починає сортувати людей (та й не тільки) – критерії не мають значення – справа закінчується масовим вбивством. Завжди.

Уся історія людства – це історія масового кривавого жертвопринесення на вівтар з’ясування, хто кращий. Ексклюзивно інакший. Чиє "мнєніє" важливіше, і хто на що має право. І, зрештою, це завжди закінчується з’ясуванням, хто має право жити. А кому – смерть.

Тож Голодомор – це не злочин проти українства. Це злочин проти людства. Це результат політики правителя і режиму, які призначили себе сортувальниками людей. І таких сортувальників історія знає чимало. Чимало їх і в сучасному світі, і в Україні. То чи пройдено нами, українцями, тими, хто заплатив ТАКУ ціну, цей урок?

Чи сортування вимагає нових і нових жертв? На винних і не винних? Множачи несприйняття, бажання не простити і помститися. Душі померлих відходять до Бога. Може хтось думає, що звідти вони наказують своїм нащадкам мститися, ненавидіти?

Чи моляться про прощення?

Україна відбудовує церкви. Це значить, що українці усвідомлюють потреби своїх душ у покаянні і прощенні. У любові та милосерді. Для милосердної душі не існує "строку давності". Тож біль заморених голодом у трьох голодоморах живе і донині.

Але вона вчить людину одному – не переступати Божого закону. І тим ставати сильною і мудрою. І обов’язково здатною себе захистити. Бо життя – безцінне і за нього треба боротися.