На кладбище расстрелянных иллюзий уже нет места для могил ...

Мода лізти грудьми на барикади є дуже поширеною в Україні. І дарма, що груди голі, а барикадами стають символи християнства.

Маси як завжди прагнуть хліба й видовищ, а скандальна витівка "Pussy Riot" стала вдалим приводом для сенсації, ініційованої Femenістками.

Складається враження, що вся українська демократія зводиться лише до гучних акцій протесту та голих жіночих принад. А політична культура, толерантність та християнські цінності чомусь пасуть задніх в умовах тотального "покращення".

Відсутність елементарної політичної культури яскраво демонструють не лише витівки руху Femen, а й дії політичної влади, яка ефективно цькує усі прагнення опозиційних сил бути почутими.

А також діяльність окремих політиків, які охочіше розмахують кулаками, аніж шукають компроміси.

Відсутність тієї ж таки культури є причиною того, що українці, які ладні сьогодні йти з вилама на Верховну Раду, завтра знову обирають тих самих народних мужів.

А завзяті Femenістки є радше візуальним уособленням нестачі політичної культури.

Пострадянські патерналістьскі традиції, що властиві нинішньому суспільству є несумісними із поняттям толерантності, адже ми просто не спроможні сприйняти "іншого" – інші погляди, переконання, поведінку.

Універсальність громадянської рівності, прав людини та конституційної демократії в Україні поставлені під сумнів, що демонструє авторитарну сутність самого суспільства.

Проблема не в тому, що ми не здатні терпимо пропустити повз вуха провокатині дії Femen, а те, що зазвичай ми схильні вважати неправильним те, що інші не розділяють наші погляди.

Монополія на єдину і правильну точку зору й нині властива українському соціуму. І цим ефективно користуються сучасні "амазонки".

Демонстративне повалення хреста стало наслідком занепаду християнських цінностей? Наврядчи. Адже, теперішня церква з її відвертою політизацією та комерціалізацією давно стала світською установою.

За віру тепер платять, а Бога шукають в інших місцях.

Ми вже давно не сприймаємо ближнього свого, однак ревно б'ємо себе у груди, коли руйнують христинські символи…

Останні події мимоволі нагадують рядки з поезії Симоненка: "На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил…", адже відчайдушні безглузді спроби привернути увагу до неіснуючих демократичних принципів в умовах "подоланої руїни" створюють нові парадокси.

Ірися Герцун, для УП