Региональные языки: наряду или вместо государственного?

Законопроект депутатів Колесніченка і Ківалова про засади державної мовної політики удостоївся негативних оцінок від Венеціанської комісії, групи "Першого грудня" та низки інших авторитетних організацій. У відповідь на критику регіонали радять "піти почитати законопроект.

Ну що ж, почитаємо.

По-перше, законопроект дозволяє зробити можливим жити на більшій частині території України і практично жодного разу не зіштовхнутися з українською мовою – якщо тільки не забрали в армію.

Про русифікацію армії у Колесніченка, мабуть, буде інший законопроект. Щоправда, проект Ківалова-Колесніченка залишає обов‘язковими уроки української мови в школі. І на цьому все.

Усе інше – садочок, школа, вступ до вищих навчальних закладів, вуз, наука, освіта, кіно, радіо, телебачення, друковані ЗМІ, оголошення, публікація нормативних актів – зможуть існувати цілком без української мови. Мову у вищій освіті та інших навчальних закладах віддано на відкуп навіть не студентам, а засновникам навчальних закладів, як і мову в ЗМІ.

Законопроект передбачає, що "застосовуються заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин … за умови якщо кількість осіб, – носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, складає 10 відсотків і більше чисельності її населення".

Таким чином, країна буде розірвана на дві частини – і в одній з них не буде жодних стимулів щоб знати українську.

Навіть у листуванні з центром органи місцевої влади зможуть використовувати 18 регіональних мов та вимагати відповіді цією ж мовою: "У листуванні місцевих органів державної влади і органів місцевого самоврядування з органами державної влади вищого рівня дозволяється застосовувати цю регіональну мову (мови)".

Навряд чи додасть єдності країні, якщо місцеві ради вищого рівня прийматимуть рішення стосовно вживання регіональних мов без наявності відповідних рішень місцевих рад нижчого рівня.

А в пояснювальній записці до законопроекту тим часом заявлено, що "введення в дію законопроекту не потребує додаткових бюджетних коштів".

За цим законопроектом "в усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення державної мови і однієї з регіональних мов або мов меншин", а "об’єм вивчення визначається місцевими радами відповідно до законодавства про освіту з урахуванням поширеності цих мови на відповідній території".

Ніби українські учні й так не перевантажені уроками і не знають російську неспівмірно краще, ніж, приміром, англійську.

У проекті фактично встановлюється додаткова, позаконституційна вимога до професійного судді на знання регіональної мови. По суті це означатиме, що гагаузький (молдовський, караїмський) суддя зможе приймати будь-які рішення, і його в райцентрі ніколи не знімуть, бо йому фізично не знайдеться заміна!

Особливо шикарне за безглуздістю положення законопроекту, за яким "У внутрішніх правилах підприємств, установ та організацій будь-якої форми власності забороняється прийняття будь-яких положень, що виключають або обмежують у спілкуванні співробітників використання державної мови, російської, інших регіональних мов або мови меншин. В роботі підприємств можуть використовуватися й інші мови".

Керівник видає завдання – а йому у відповідь навіть не регіональною, а мовою меншини – народності банту тощо.

За наслідками застосування законопроекту легко моделюється ситуація: недбайливий чиновник пише пояснювальні "нагору" угорською чи кримчацькою мовою.

Телерадіоорганізації України зможуть на власний розсуд вести мовлення будь-якими мовами: "трансляція аудіовізуальних творів здійснюється мовою оригіналу або із дублюванням, озвученням чи субтитруванням державною мовою, регіональними мовами або мовами меншин на розсуд телерадіоорганізацій.

При наявності технічних можливостей телерадіоорганізації здійснюють трансляцію аудіовізуальних творів кількома мовами із забезпеченням вільного вибору споживачами мови цих творів".

Автори законопроекту стверджують у стилі твору Джорджа Оруела ("війна – це мир, правда – це брехня"), що "жодне положення цього закону не може тлумачитися як таке, що спрямоване на звуження сфери використання державної мови".

Заявляється це абсолютно голослівно. Оскільки не конкретизовано – а в чому ж саме виражено статус державної мови, якщо в країні можна буде народитися і померти, не маючи жодної потреби її використовувати?

І це не кажучи про термінологічні дрібниці законопроекту. Наприклад, під "рідною мовою" розуміється "перша мова, якою особа оволоділа в ранньому дитинстві". А якщо сталося так, що дитина першою оволоділа чужою мовою? Таке трапляється. Так, зокрема, було з дітьми, з яких робили яничар.

Показово, що законопроект Колесніченка сприяє легітимізації "русинської мови" як регіональної і тим самим підігріває сепаратизм. При цьому більшість філологів вважають русинську мову діалектом української, адже русинська відрізняється від української літературної менше, ніж, приміром, п‘ємонтський діалект італійської від калабрійського чи баеріш-діалект німецької мови від саксонського.

Та й саму назву "русини" закарпатці могли взяти нізвідки інакше, як з Києва. Але, судячи з усього, Колесніченка та інших "любителів словесності" це не цікавить.

Як, вочевидь, не цікавить і два рішення Конституційного суду від 2007 і 1999 років, які заздалегідь визнають неконституційним більшість положень законопроекту.

Сьогодні чинне рішення Конституційного суду від 14 грудня 1999 року № 10 рп/99 у справі про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції щодо застосування державної мови, якому законопроект Колесніченка суперечить практично весь.

У тлумаченні КС, зокрема, зазначено, що мови національних меншин можуть застосовуватися "поряд з державною мовою". А Колесніченко пропонує замість – практично у всіх сферах життя.

При цьому йдеться не тільки про право використовувати регіональну мову в публічній сфері, але й про обов’язок. Законопроект містить положення про те, що заходи щодо використання і захисту регіональної мови або мови меншини є "обов’язковими для місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, установ, організацій, підприємств, їх посадових і службових осіб, а також громадян – суб’єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб".

Тобто, мають місце натяки на примушування використовувати регіональні мови, навіть фізичних осіб. І це роблять ті, хто волав про насильницьку українізацію.

Показово, що Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, на яку посилаються автори законопроекту, охороняє "історичні регіональні мови або мови меншин Європи, деякі з яких знаходяться під загрозою відмирання".

Як ідеться у висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради, "попри декларації про рівні мовні права усіх громадян України, законопроект закладає норму про функціональну нерівність мов, відповідно до якої мови слід використовувати "з урахуванням стану кожної мови" (стаття 5, частина друга, пункт 3 проекту закону), що суперечить Європейській хартії регіональних мов або мов меншин, яка призначена передусім для захисту мов, яким загрожує зникнення внаслідок малої кількості носіїв".

Натомість Колесніченко щойно сам визнав, що більше 95% усієї періодики й книг в Україні видається російською мовою. То, може, не ту мову насправді захищає Європейська хартія? Колесніченко сам визнає панівний статус російської, і хоче лише посилити його за рахунок державної мови.

Законопроект по-суті передбачає, що будь-який україномовний громадянин цілком в змозі опанувати (та й володіє) "великим і могутнім", а російськомовне населення, натомість, не в змозі освоїти державну мову в мінімальному обсязі.

По суті, автори законопроекту обзивають свій електорат нездарами, та ще й чекають підтримки. Хоча, як свідчать учені, дитина з середніми здібностями здатна опановувати до 4 мов одночасно.

А як свідчить соціологія, насправді двомовними в Україні є саме україномовні громадяни.

На практиці законопроект Колесніченка-Ківалова означає силове розривання і так вкрай вразливого інформаційного простору країни, що лише народжується. Що в нинішніх умовах інформаційного суспільства означає практичну підготовку до дезінтеграції країни.

І все це заради примарної вигоди – сподобатися кільком відсоткам виборців, що досі не вважають Україну своєю Батьківщиною.

Депутат від Партії регіонів Олег Надоша пояснив суть просто: "Я вважаю, що це зроблено для того, щоб мобілізувати свій електорат. Люди, які вважають, що вони переживають за українську мову, зберуться навколо опозиції, котра її захищає. А хто проти – ті, очевидно, прихильники Партії регіонів. Мобілізуються електоральні поля".

Хоча, не важко передбачити, що шкода від проштовхування цього законопроекту буде для Партії регіонів значно більшою за вигоду. По суті, законопроект має одну мету – дозволити зневажати Україну в Україні.

Партії регіонів слід було б згадати, що в Україні, як би там не було, більшість становлять і українці, і ті, хто вважають українську рідною. Про це свідчать навіть дані близької до Партії регіонів Research & Branding group.

Українці були і залишаються вкрай толерантними. Вони вважали молдаванина Петра Могилу, чеха Пилипа Орлика та інших, що нема їм числа, більшими українцями, ніж багатьох "паспортних" українців.

Як свідчить історик Запорізької Січі Дмитро Яворницький, там ніхто не питав про походження. Потрібно було лише вміти перехреститися, вимовити "Отче наш" і володіти українською мовою.

Проте, так тривало рівно до того моменту, доки приходьки не намагалися прогнути під себе країну. Тоді все закінчувалося Хмельниччиною та Коліївщиною.

І сьогодні невже це розумно: помножити соціальні проблеми на патріотизм, і при цьому думати, що вибухом владу не зачепить?

Прозорішими і зрозумілішими виглядають мотивації основного лобіста законопроекту – Вадима Колесніченка. У його яскравому бажанні знизити статус української мови читається не лише прагнення сподобатися виборцям Севастополя, але й якісь особисті мотиви.

В радянські часи його було послано туди, куди так просто не посилали – на посаду 1-го секретаря Володимир-Волинського МК ЛКСМУ. На тій посаді боротьба з Україною була на важливішому місці, ніж навіть боротьба з американським імперіалізмом.

Олександр Палій, політолог, кандидат політичних наук, для УП