Продавать ли оружие в Украине?

Будь-які взаємини між людьми я визначатиму як трансакцію. Вона включає в себе як різноманітні побутові контакти, так і питання здобуття освіти, влаштування на роботу, вибір влади тощо.

Можна умовно вважати, що довільну трансакцію вдається вирішити одним з трьох способів: купівлі-продажу, заборони-примусу або встановлення взаємних прав і відповідальності.

Перший спосіб культивується у ринку, другий є інструментом держави, а третім послуговується громадянське суспільство.

Уявімо собі, що маємо завод, який забруднює річку. Між власником і громадою виникає проблема, яку потрібно вирішити.

У дискурсах купівлі-продажу власник заводу піднімає ціну, закладає у собівартість побудову очисних споруд і вирішує зазначену проблему.

Але…

По-перше, він втрачає конкурентоздатність, через високу ціну, а по-друге, з якого доброго дива він повинен віддавати свої прибутки громаді?

Якщо за вирішення цієї проблеми візьметься держава, то, швидше за все, вона накладе на власника заводу штрафи, або просто закриє підприємство.

Власник залишиться без капіталу, громада (її частина) залишиться без роботи, і, як результат, програють усі.

Але абстрактна держава заявить про те, як вона дбайливо стоїть на сторожі закону. Не біда, що цей закон придуманий самою державою, і від його тупого виконання страждають усі.

Можливий і третій спосіб вирішення цієї проблеми – діалог по встановленню взаємних прав.

Ми повинні визначити пріоритети, що важливіше, на чию користь встановити права – завод і зарплати людей, чи чиста вода для людей, але без засобів для існування.

Найцікавіше те, що абсолютно байдуже на чию користь встановити ці права, тому що життя без встановлених прав завжди буде гірше!

Без встановлення цих прав власник просто дуже швидко може залишитися без бізнесу, а громада буде постійно потерпати, бо у неї відберуть не тільки чисту воду, але й її землю, парки і ліси.

Третій спосіб, через діалог громадянського суспільства, має безліч імпровізацій. Скажімо, якщо права встановлені на стороні бізнесу, то очисні споруди будує громада. Але, громада може встановити власнику плату за користування цими спорудами.

Можна домовитись, щоб споруди були побудовані на паритетних засадах і громадою, і заводом. Можна зробити додаткову емісію акцій, яку придбають працівники заводу – члени громади, а інвестиційні кошти будуть спрямовані на будівництво очисних споруд. І так далі.

В будь-якому випадку діалог дасть можливість отримати синергетичний ефект від спільних зусиль громади і бізнесу.

Третій спосіб, через встановлення взаємних прав і обов’язків, усім хороший. Але він передбачає одну деталь – наявність сильних інститутів громадянського суспільства з потужною переговорною силою.

Виникає логічне запитання, а де ж його, це громадянське суспільство, взяти? Відповідь дуже проста. Сам бізнес повинен його створити і забезпечити незалежне (!) існування.

І, якщо власнику заводів це видається нахабним, то розуміння, що це не так, до нього прийде дуже швидко, коли держава, так як вона вміє примушувати і забороняти, почне наводити порядок у його господарстві. А союзників у нього не буде.

Повернемося до початкового зауваження щодо способів вирішення трансакцій шляхом: купівлі-продажу (ринок), примусу-заборони (держава) і встановлення взаємних прав (діалог, який веде громадянське суспільство).

В незалежній Україні відбулась трансформація форм власності. Це викликало появу ринку і забезпечило практику вирішення багатьох трансакцій ринковими методами.

В силу того, що уява про державу і її місце в житті залишилась успадкованою – усе вирішує держава, то і ринок у нас вийшов однобічний – притулений до коридорів влади.

Сама держава себе реформувати не збиралась, бо це означало віддати більшість своїх повноважень бізнесу і суспільству.

Ця об’єктивна практика підсилювалась обставиною тотальної відсутності інститутів громадянського суспільства: діалог було вести нікому і повноваження було перебирати нікому. До того ж їх ніхто віддавати і не збирався.

В цих умовах бізнес, який був залишений без союзника-суспільства, вів себе абсолютно прогнозовано. Він не боровся з надмірним втручанням влади у поле ринкових трансакцій, а сам пішов у владу.

Це привело до концентрації капіталів через державні інструменти (олігархія), але це ж і знищило ринок. Усі трансакції знову почала вирішувати держава.

В найгіршому положенні виявилось суспільство, яке залишилось без діалогу щодо своїх прав, та й взагалі без можливості вести такий діалог (відсутність інститутів громадянського суспільства).

В таких умовах намальована нами задача щодо заводу і громади вирішується класично.

1. Місцева влада постійно лякає власника заводу, але за хабарі і відкати дозволяє працювати (про громадянське суспільство ніхто не думає).

2. Власник заводу, порахувавши таку комерцію, "купує рішення" в Києві – так виявляється дешевше (про громадянське суспільство ніхто не думає).

3. Поки власник заводу тішиться і рахує прибутки, його конкуренти "перекуповують рішення" в Києві: завод або просто зупиняється як конкурентна структура, або "здобуває" нового власника (про громадянське суспільство ніхто не думає).

Протягом усієї цієї трагікомедії, яка називається "український ринок", громада п’є брудну воду, а окремі її члени отримують по 50 гривень за участь у "палких акціях протесту чи підтримки" зовсім не важливо кого (про громадянське суспільство ніхто не думає).

Виникає логічне запитання: "До чого тут ринок вільного продажу зброї?".

Справа в тому, що для відповідальної відповіді на це питання ми повинні уявити, як у нас в Україні вирішуються трансакції людини: у взаєминах між собою, у взаєминах з громадою, у взаєминах з бізнесом, ЖЕКом, державою, вчителем, лікарем – та з ким завгодно!

Більше того, ми повинні уявити, а які є способи таких вирішень, скільки (?) їх, наскільки вони є різноманітними і продуктивними?

Способів купівлі-продажу класичного ринку у нас немає, громадянського суспільства з його всеможливими імпровізаціями і інтерпретаціями взаємних прав у нас немає. У нас є олігархічна держава, яка, як зазначалось, вирішує так, що потерпають усі!

Коли, в якості прикладу країни з вільним продажем зброї, її зберігання, носіння (в деяких штатах) мені вказують США, то я відразу зазначаю: "А яке там громадянське суспільство?".

Іншими словами: "А скільки там існує способів людині вирішити свої проблеми? Скільки там незалежних екологічних служб, моніторингових організацій, правозахисних інституцій, незалежних ЗМІ і яка їх роль?".

У мене є підозра, що організацій по захисту тварин там більше, ніж у нас по захисту людей. Там, зіткнувшись з проблемою, у людини є широченний вибір дій.

В умовах України, де поле способів вирішення питань не просто вузьке, а реально відсутнє, зброя стане єдиним способом виходу внутрішньовидової агресії, яка неминуче накопичується у змальованій ситуації.

Мова про ринок продажу зброї може йти тоді, коли будуть повернені, або створені заново способи вирішення трансакцій: купівля-продаж (реальний ринок) і взаємні права через діалог (громадянське суспільство).

Роль держави при цьому повинна бути радикально змінена: демонтовано імперсько-мобілізаційний зміст посадових обов’язків і повноважень і впроваджено обов’язки держави як інституту сприяння створенню суспільних благ.

Якщо це вдасться зробити, то питання ринку вільного продажу зброї вирішиться саме по собі, через втрату такої необхідності.

В нинішніх умовах, при тому, як вирішуються трансакційні проблеми людини в Україні, обговорювати питання щодо зброї – це усе одно, що вирішувати, який капелюх пасує краще для мандрівки рачки по трубі.

Це так само, як здіймати колотнечу щодо того, якою мовою написати плакат біля річки про небезпеку вживання води з неї: "Небезпечно для життя" чи "Опасно для жизни".

Давайте спочатку зробимо життя в Україні безпечним і наповненим справжнім змістом. А слова подяки люди підберуть самі, якщо ті, хто це обіцяє, будуть того варті.

Валентин Ткач, Чернівці, для УП