Наши деды

Українські чоловіки живуть найменше в Європі – 62 роки. Під нами за цією цифрою лише кілька країн в Азії і більшість країн Африки.

У нас починає бракувати дідів.

У нас починає бракувати мудрості і слова про які писав колись Василь Симоненко в своїй "Думі про діда". У нас катма старійшин, хто б за нас подбали, чи вправили би мізки нам і тим хто нами керує.

Дідам мабуть дуже нудно на цім світі, бо вони його спішать покинути якось несподівано, ще до того як ми помітили серйозність їх намірів.

І в цім суть їх небагаточисельності.

Чи принаймні так про це пишуть ті, хто цим поцікавився. Усякі дослідники стверджують, що, окрім одної не такої хромосоми, чоловіки живуть значно менше за жінок в усьому світі, бо така вже їх природня вдача – не скиглити, коли болить, не шукати помочі, коли зле, любити бути необачними, і не любити бути... якщо це не означає жити.

З лікарями вони говорять про футбол, а не про болячки, а з жінками про зорі, а не про плани на старість.

Мабуть наші чоловіки – найбільші чоловіки на всю Європу, що такий у них короткий вік. Загуста в них для їх змучених судин кров.

Козацька кров.

Цього місяця мають почати накидати пенсіонерам по сто гривень до пенсій. Президент обіцяли. Вибори вже скоро. Дідам, учасникам воєн, перепаде мало, не зважаючи на обіцянки про багато.  І не тільки тому що дідів уже катма.

Ці подачки особливо діють на нерви тим хто до старості не припиняє піклуватися про родину, і чується, що мізерний додаток до мізерної пенсії робить з нього меншого мужчину ніж він насправді є. Тяжко повірити, що ця подачка може купити чийсь голос.

Вона може купити лише гнів.

Є багато рецептів про те як подовжити віку нашим дідам. Західні вчені говорять, що чоловіків треба навчити дбати за себе, думати і про своє здоров’я. Коли так, то перетворення їх країни в одну з найбільш відсталих, корумпованих, забюрократизованх, свавільних в Європі цьому явно не допомогає. Дідам тоді стає зовсім ніколи подумати про себе. Вони думають лише про вила.

Надбавка до пенсії їх не вгамує.

Останній рік забрав у мене одразу двох дуже дорогих мені дідів. Обох дуже невгамовних. Одному боліла Україна в його книгах, а другому, який щойно відійшов, – на мітингах, де він підтримував тих, кому вірив. З ними відколовся дуже важливий шматок моєї країни.

Про наших дідів чомусь найбільше згадують коли близиться річниця закінчення Другої Світової Війни. Така традиція. Говорять тоді про подвиг і про героїзм.

А мені найбільше думається про ті кавалки житейської тями, які вони роздають нам, мало надіючися, що ми з того скористаємося.  Про війну і не тільки.

Вони часто говорять, що життя воно як книга – стає цікавіше чим далі читаєш.

І тоді дуже хочеться, щоб наші діди встигали його дочитати.