Общественный выбор: погоня за пелевинскими белошвейками

"Какие бы слова ни произносились на политической сцене, сам факт появления человека на этой сцене доказывает, что перед нами бл*дь и провокатор. Потому что если бы человек не был бл*дью и провокатором, его бы никто на политическую сцену не пропустил – там три кольца оцепления с пулемётами. Элементарно, Ватсон. Если девушка сосёт х** в публичном доме, вооружённый дедуктивным методом разум делает вывод, что перед нами проститутка.

– Почему обязательно проститутка? А может, это белошвейка. Которая только вчера приехала из деревни. И влюбилась в водопроводчика, ремонтирующего в публичном доме душ. А водопроводчик взял её с собой на работу, потому что ей временно негде жить. И там у них выдалась свободная минутка.

– Вот на этом невысказанном предположении и держится весь хрупкий механизм нашего молодого народовластия..." 
Віктор Пєлєвиін, Empire V, сторінка 279

Чимало пересічних виборців мріють про ідеал – сферичних політиків у вакуумі, які прагнуть піклуватися про спільне благо. Однак, щоразу на них чекає розчарування. А все тому, що в політиці взагалі немає й не може бути "політиків" у тому сенсі, який вкладає в це слово пересічний виборець.

Чи є бодай щось наївнішим, ніж сподіватися, що заради виборців та громадських справ політики облишать свої особисті інтереси? Вірити у такі несусвітні дурниці – означає тішити себе ілюзіями.

Основою усього, що відбувається у будь-якій країні, є правовідносини щодо власності – не втомлююсь це повторювати. "Нація", "менталітет" та інші примари, якими жонглюють політики, слід відкинути. Адже за популістськими гаслами, як ми не раз переконувалися, найчастіше приховується бажання володіти й управляти певним майном.

Усе стає на свої місця, якщо сприймати країну, як певний ресурс, та спосіб управління ним. Тобто, як суміш цілісного майнового комплексу та акціонерного товариства.

Власність – від приватної й до загальнодержавної – є ресурсом. Правила боротьби за цей ресурс визначаються правовідносинами щодо власності. Решта проблематики – автоматично є похідноювід зазначеної основи.

Ця теза нерозривно пов'язана з іншою – ані влади, ані опозиції не існує. Ці поняття у відриві від контексту ситуації – просто беззмістовні абстракції. Єокремі люди або групи людей, які ТУТ і ЗАРАЗ мають доступ, або обмежені в доступі до певного ресурсу. Причому, від формальних посад рівень такого доступу залежить доволі мало.

Третьою тезою є те, що кожна людина завжди у першу чергу бореться за свій персональний ресурс. А тепер застосуйте цю тезу до всієї країни – і ви побачите мільйони індивідів, стурбованих боротьбою за збереження та примноження свого ресурсу; у тому числі – і політиків.

Більшість політиків – лише бізнесмени. Частина з них дивиться на країну як на ресурс, який слід розвивати. Інша частина – як на актив, який можна вигідно "видоїти" або взагалі "злити".

Кожна бізнес-група так званих " політиків" веде боротьбу за "контрольний пакет", який дозволив би досягати тієї мети, яку ставлять перед собою члени групи. Саме члени групи, а не група в цілому – адже всередині кожної групи можуть бути як ті, хто хоче розвивати ресурс, так і ті, хто хоче його злити, і з вирученим баблом "впасти на хвіст" якомусь іншому ресурсу.

А тримається група вкупі лише доти, доки її членам разом "по дорозі". Але, щойно якась спільна мета досягнута – знищено певного суперника, взято під контроль шматок ресурсу, тощо – їхні шляхи часто-густо розходяться. Розходяться мирно, або зі скандалами, в залежності від особистісних якостей членів угрупування та купи інших факторів.

Саме тому немає нічого безглуздішого, ніж обзивати когось "синіми", "помаранчевими" чи ще якимись. Ці назви навіть більш умовні, ніж кольори форми футболістів чи хокеїстів. Ніхто ж не дорікає якомусь там Андрію Шевченку за те, що він пішов грати з "Динамо" в "Мілан", адже тут немає нічого особистого – просто бізнес.

Зрозуміло, що у кожної групи можуть бути ситуативні союзники, в тому числі – зовнішні, які зацікавлені в передачі " контрольного пакету" країни в руки певного угрупування. І як неважко здогадатись – кожен член таких союзницьких угрупувань також діє виключно у своїх особистих інтересах!

Отже, демократичні процеси прийняття рішень щодо цілої країни насправді нічим не відрізняються від аналогічних процесів у великих акціонерних товариствах. Аналогія тим більш доречна, що деякі корпорації мають значно більші бюджети, ніж деякі суверенні держави.

Так звану політичну поведінку слід оцінювати як поведінку економічну – це й буде справжня політика "без рожевих сопель".

Традиційним поглядом на "суспільний інтерес", тобто "рожевими соплями", є сподівання, що заради громадських справ політики, чиновники та виборці зненацька піднімуться над своїми особистими інтересами. Між тим, "суспільний інтерес" є просто сукупністю інтересів приватних осіб, що приймають індивідуальні рішення.

Моделюючи економічну поведінку окремих осіб, що її обумовлено метою максимізації корисності, економісти виходять з того, що люди прогнозовано дбають про свої сім'ї, друзів і громади. Безумовно, мотивація людей в політичному процесі нічим не відрізняється від мотивації цих самих людей на сільському базарі, на житловому або на автомобільному ринку. Було б дивно, якби на політичному ринку люди раптом ставали якимись іншими й починали керуватися якимись іншими мотивами.

Так само, як і на будь-якому іншому ринку, на політичному ринку виборці "голосують своїми гаманцями". Вони підтримують тих кандидатів та програми, які, на їхню думку, є кращими особисто для них. З таких самих спонукань, бюрократи прагнуть просувати свою кар'єру, а політики – домагаються обрання чи переобрання.

Враховуючи кількість ошуканих людей, яким збувають несвіжі продукти, обважують, продають повітря в "Ілітоцентрах" чи будинки з прихованими недоліками, втюхують крадені\биті\перефарбовані автівки, тощо – було б дивом сподіватись, що на політичному ринку " кинутих виборців-покупців" чомусь буде менше.

Слід відкинути абсурдну ідею щодо того, що політичні рішення приймає "народ", "громада", "суспільство" тощо. Вибір роблять не групи – вибір роблять тільки окремі люди. Але в підсумку – різноманітні й часто суперечливі преференції людей із особистими інтересами перетворюються на колективні рішення.

Процеси політичних та економічних виборів відрізняються не тому, що мотиви дійових осіб різні, а лише тому, що " політичний" ринок має суттєву специфіку.

Наявні великі проблеми, пов'язані з демократичними процесами прийняття рішень саме на " політичному" ринку.

На "політичному" ринку вибір зазвичай доволі обмежений. Обирати доводиться між вкрай незначною кількістю альтернатив, і зазвичай це – вибір між "сортами лайна". Виключення, звісно, існують – це справжні політики, видатні державні діячі, які зазвичай залишаються в підручниках історії. Унікальні люди, які поводилися економічно нетипово, і дійсно дбали про суспільні інтереси – але також з якихось нетипових особистісних спонукань. Наприклад, через бажання прославитись, з любові до мистецтва державного менеджменту, "змагаючись країнами" тощо.

Для того, аби виграти будь-які вибори, слід якомога вправніше "проїхатися по вухах" так званому "медіанному виборцю" . Тобто – середньостатистичному "центристському" обивателю. При цьому варто уникати радикальних гасел, які середнього виборця лише лякають і бентежать.

Насправді, факт того, що окрема людина таки гає свій час на відвідування виборчої дільниці – є сам по собі ірраціональним.

Адже ймовірність впливу голосу однієї людини на результати виборів зникаючи мала. А ще виборці на демократичних виборах, як правило, погано поінформовані про кандидатів або про питання, що їх внесено у бюлетень на референдумі. Бо навіщо виборцю перейматись тим, щоб стати поінформованим, і гаяти час та інші ресурси на здобуття інформації, якщо його голос має дуже маленький шанс стати вирішальним?

Тим не менше, люди таки масово ходять на дільниці – приблизно з таких самих ірраціональних спонукань, з яких вони вболівають на футболі.

Звідси ключовий висновок: зміна особистостей, які займають державні посади, сама по собі не призводить до змін у політичних результатах. Обрання кращих людей саме собою не призводить до суттєвого вдосконалення урядових функцій – навіть якщо найвищу посаду якимось дивом обіймає Державний Діяч, а не Пересічний Політикан.

Якщо перелік базових правил, за якими функціонують суспільство, бюрократичний апарат та політичні гравці, залишається сталим, – годі й чекати, що управління за цими правилами дасть суттєво відмінні результати при зміні облич у політиці.

Отож, приймемо як даність той факт, що всі люди – виборці, політики чи чиновники – є більш мотивованими власними інтересами, ніж суспільними.

Розуміння цього змушує робити акцент не стільки на конкретних особистостях, скільки на інституційних правилах, за якими люди переслідують свої власні цілі.

Написати такі "правила нульового рівня", тобто "конституційні", "базові" правила – насправді, задача нетривіальна. Джеймс Б'юкененщев1986 отримав Нобелівську премію з економіки – "зарозвиток договірнихі конституційнихосновтеоріїприйняттяекономічних іполітичних рішень". Тобто за те, що провів розмежування двох рівнів суспільного вибору.

На початковому рівні обирається "конституція", тобто, встановлюються правила гри для усього суспільства в цілому. Другий рівень – постконституційний, який є "грою в межах встановлених правил".

Інституційні проблеми потребують інституційних рішень, а не зміни "рил біля корита". І одночасно – зазвичай саме ці "рила" здатні встановити та легітимізувати ті самі "правила нульового рівня".

Ось у цьому й полягає трагедія України.

За всі 20+ років незалежності серед всіх "рил", які потрапляли до її "корита", досі не знайшлося нікого, хто розумівся б на таких речах – і одночасно мав би доступ до владно-розпорядчих повноважень, яких було б достатньо для проведення базових реформ.

Плюс ще один додатковий параметр, в який не вписуються наші політикани. Безумовно, базові реформи – "формалізація власності + впровадження ефективних алгоритмів прийняття колективних рішень + дешеві механізми примусового виконання колективних рішень" – є вигідними для всього суспільства. Але – у відносно довгостроковій перспективі. А за статистикою, лише 5% будь-якої популяції здатні відмовитись від благ "тут і зараз", тобто від "синиці в руці" – заради майбутнього "журавля в небі".

Надворі 2012 рік, а серед українського "цвіту нації" й досі лише лічені люди розуміються на проблематиці прийняття колективних рішень зокрема та на проблематиці врегулювання питань щодо спільного неподільного майна в цілому. Не кажучи вже про те, аби розрулювати Україну за рецептами, які вже дали прекрасні результати в цивілізованих країнах.

Зрозуміло, ймовірність того, що хтось з тих, хто у відчайдушній боротьбі таки проб'ється до влади на виборах-2012, таки зацікавиться вищезазначеною проблематикою та захоче втілити найкращі світові рецепти державного менеджменту в Україні – дорівнює або прагне до нуля.

Тим не менш, теоретично така ймовірність все-таки існує.

Як писав Пєлєвін, " ...ось на цьому невисловленому припущенні й тримається весь крихкий механізм нашого молодого народовладдя".

Тетяна Монтян, спеціально для УП