Единый список. Что дальше?

Перший крок до об’єднання демократичної опозиції зроблено – "Батьківщина" і "Фронт змін" вирішили йти на вибори єдиним списком. Крок, прямо скажемо, досить ризикований.

З одного боку, це свідчення того, що провідні опозиційні сили нарешті вирішили формалізувати ту єдність, до якої вони постійно закликають один одного. Концентрація організаційних, інтелектуальних, кадрових та фінансових ресурсів дають непоганий шанс успішно провести виборчу кампанію.

З іншого боку, все не так однозначно. Це у шкільній арифметиці один плюс один завжди дає у сумі два. У політичній математиці результатом може бути і два, і п’ять, а може й півтора і навіть менше одиниці.

Результат залежить від багатьох факторів, і не в останню чергу від якісного наповнення списку. Бо виборці – це не підневільні рекрути, які голосують за наказом партійних генералів. Вони роблять свій вибір – раціональний чи емоційний – спираючись на власні оцінки кандидатів. Тому при формуванні списку слід зважати на точку зору головного арбітра – виборця.

Вимоги до списку

В ідеалі до списку мали б увійти люди з професійним, життєвим та політичним досвідом, які мають бездоганну репутацію. Та ми реалісти, і розуміємо, що борсаючись у такій брудній справі як політика, зберегти бездоганну репутацію досить проблематично. Тому говоритимемо не про бездоганну, а бодай не надто заплямовану репутацію.

У будь-якому разі, у списку не повинно бути політичних хамелеонів, які неодноразово змінювали партійні кольори залежно від кон’юнктури. Які немов коники-стрибунці стрибали від фракції до фракції, від групи до групи.

Не має бути тих, хто прямо чи опосередковано привів до влади Віктора Януковича, хто своїми голосуваннями сприяв конституційному перевороту та узурпації влади.

Не повинно бути й тих, хто просидівши у депутатських та урядових кріслах по два десятки років, не зробили нічого корисного для країни.

Наявність у списку хоча б одного такого кандидата може стати тією ложкою дьогтю, яка зіпсує всю діжку меду. Що вже говорити, якщо таких "ложок" буде чимало. Тоді замість кумулятивного ефекту, про який йдеться у зверненні Юлії Тимошенко до делегатів з’їзду ВО Батьківщина, отримаємо холостий постріл.

Отже, до єдиного виборчого списку мають увійти "лицарі без страху та докору". Та цього замало. Вкрай важливо те, з чим ці лицарі підуть "в народ".

Не варто сподіватись на романтичне піднесення та беззастережну довіру, які були під час Помаранчевої революції. Зрада Ющенка та п’ятирічний бедлам в країні стали ефективними ліками від беззастережної довіри та наївного романтизму.

Гучні гасла на кшталт "Бандитам – тюрми" чи реклама якихось там кроків тепер справляють приблизно таке ж враження, як "Покращання життя вже сьогодні" чи "Україна для людей".

Люди вже побачили, де знаходяться бандити і хто сидить у тюрмах, відчули на собі "покращання" і можуть поіменно назвати тих людей, яким дісталась Україна.

Сьогодні виборець став менш довірливим та більш підозрілим. Значна частина громадян вважає шукачів депутатських мандатів та урядових посад шахраями і пройдисвітами, які вкотре пропонують зіграти у наперстки.

І треба сказати, вони таки мають для цього підстави. Тому до них треба йти не з гаслами та порожніми обіцянками, а з конкретною програмою системних змін, яка була б зрозумілою та прийнятною для переважної більшості суспільства.

Якою має бути програма?

Зазвичай на вибори йдуть з програмами соціально-економічного розвитку, які передбачають зростання економіки, підвищення соціальних стандартів, подолання диспропорцій у соціальній сфері, гармонізацію суспільних відносин тощо.

Але такі програми можуть бути реалізовані лише в умовах розвиненої демократії, коли влада підконтрольна й підзвітна народу, коли народ може впливати на прийняття рішень, коли є реальна можливість у будь-який час відправити у відставку уряд, парламент, президента у разі невиконання передвиборних обіцянок.

В умовах же нашого паханату, подібна програма виглядає такою ж реальною, як програма підвищення врожайності кукурудзи у районах вічної мерзлоти.

Країна "приватизована" декількома олігархічними кланами, які загарбали все те, що створювалось тяжкою працею багатьох поколінь. Зараз цей мафіозний спрут простягає свої щупальця до останнього "золотого фонду" нації – українських чорноземів.

Дерибан країни відбувається по-дорослому. Що не міністр, то власник бізнес-імперії, що не нардеп, то представник тієї ж славної когорти. Бізнесмени дрібнішого калібру відповідно займають нижчі посади. І кожен регулює довірений йому фінансовий струмок чи струмочок.

І кожен постійно перебуває у стані так званого конфлікту інтересів. Це коли високопосадовець, він же бізнесмен, сушить голову над тим, куди спрямувати той фінансовий струмочок, – на потреби суспільства чи власного бізнесу.

Неважко вгадати з першого разу результати цих болісних роздумів. Потім ці струмки та струмочки зливаються у бурний фінансовий потік, який зникає у чорній дірі офшорів та закордонних банків. Тож не дивно, що державний бюджет перетворився на "общак" Сім’ї та наближених до неї осіб.

В таких умовах обіцяти зростання економіки, підвищення якості життя, соціальну гармонію та інші високі матерії можуть собі дозволити або інфантильні мрійники, або цинічні пройдисвіти.

Якщо опозиція прагне народної підтримки у поваленні диктатури, а без такої підтримки нічого не вийде, вона має чітко й недвозначно сформулювати свої цілі. Сама лише критика режиму – це прерогатива дисидентів, опозиція ж повинна запропонувати ще й альтернативу.

Якщо це повалення "антинародного режиму", то яким буде "народний" режим. Чи буде змінена політична система відносин між владою і суспільством, чи все обмежиться "відновленням демократії", якої насправді не було.

Була кумократія, клептократія, що завгодно, тільки не демократія.

Чи стане народ повноправним суб’єктом влади, а не об’єктом політтехнологічних маніпуляцій, чи зміняться лише персоналії при незмінній системі, а на місце "поганих" олігархів прийдуть "гарні"…

Відповіді на ці питання повинні стати базою виборчої програми.

Першим пунктом програми має бути повалення диктатури. (Для доблесних правоохоронців – йдеться про ненасильницькі методи, поки що дозволені Конституцією).

Другим – радикальна зміна відносин між владою та суспільством. Закрите акціонерне товариство, яке монополізувало владу в країні, має бути ліквідоване.

Кожен громадянин і суспільство в цілому мають отримати можливість впливати на прийняття політичних рішень, контролювати та притягати до відповідальності представників усіх рівнів влади.

Народ має обирати не правителів, а підзвітних йому управлінців, яких він може звільнити у будь-який час у разі неналежного виконання ними своїх обов’язків.

Щоб зазначене не залишилось гаслом чи добрим побажанням, необхідно:

- реформувати політичну систему таким чином, щоб суспільство мало реальні важелі впливу на прийняття рішень владою;

- створити незалежну від влади судову систему, підконтрольну суспільству;

- реорганізувати правоохоронну систему, кардинально змінивши її вектор від карального інструмента влади на інститут охорони прав людини.

Реформа політичної системи

Досвід двох останніх років засвідчив, що Україна не має жодних запобіжників проти узурпації влади. Тому до Конституції слід внести зміни/поправки, які містили б наступне:

- визначення узурпації влади як одного з найтяжчих державних злочинів;

- вичерпний перелік ознак узурпації влади;

- кримінальну відповідальність осіб, причетних до скоєння цього злочину;

- право і обов’язок громадян усунути узурпаторів від влади у будь-який спосіб включно з силовим;

- перелік органічних (конституційних) законів, зміни, поправки та доповнення до яких мають пройти ту ж саму процедуру, що й зміни до Конституції.

Конституція та закони України мають містити не лише декларативні (чи декоративні) статті про права і свободи громадян, а й практичні способи їх реалізації, а також відповідальність посадових осіб за їх порушення.

Громадяни мають отримати право шляхом референдуму відправляти у відставку президента, Верховну Раду, місцеві ради, міських голів тощо.

Призначення чи непризначення референдуму за народною ініціативою не повинне залежати від інституції чи посадової особи, чия діяльність оцінюватиметься на референдумі.

Рішення референдуму має бути обов’язковим до виконання, невиконання рішення референдуму має розцінюватись як спроба узурпації влади.

Прийняти Виборчий кодекс зі статусом органічного (конституційного) закону, який передбачав би вибори до Верховної та місцевих рад за пропорційною системою з відкритими списками, коли місце кандидата у списку визначається не партійними лідерами, а результатами голосування.

Законодавчо заборонити суміщення бізнесу та влади. Бізнесмени можуть бути призначені на урядові та інші державні посади, балотуватись до Верховної Ради та до місцевих рад лише після продажу свого бізнесу на прозорих аукціонах.

Запропонувати систему зворотного зв’язку, коли суспільно значимі рішення приймаються з урахуванням висновків незалежної експертизи та громадської думки.

Створення незалежної судової системи

В Україні не існує навіть декоративно незалежної судової гілки влади. Якщо президент та Верховна Рада обираються всенародним голосуванням, то жодна ланка судової системи не обирається безпосередньо народом.

Судді призначаються президентом та Верховною Радою, тобто владою. Вища рада юстиції, покликана здійснювати нагляд за діяльністю суддів, фактично також формується владою. За таких умов неупереджене, справедливе, незалежне правосуддя неможливе за визначенням. Судді є слухняними маріонетками влади.

Тому говорити про реформу судової гілки влади не доводиться, неможливо реформувати те, чого не існує. На порядку денному питання про створення принципово нової судової системи, базові ланки якої обирались би безпосередньо народом, і які тим же народом могли бути відставлені.

Реорганізація правоохоронних органів

Правоохоронні органи (міліція та прокуратура) є правоохоронними лише за назвою. Фактично це каральний інструмент влади, вирощений на традиціях ВЧК-ОГПУ-НКВД, який дістався у спадок від СРСР практично у первісному вигляді.

Головна функція цих установ полягає не в охороні прав громадян, а у придушенні будь-яких спроб відстояти ці права. Катування та навіть вбивства в міліцейських відділках, застосування кийків та сльозоточивого газу проти мирних демонстрантів стали звичним явищем.

Фабрикування прокуратурою фальшивих справ проти політичних опонентів та громадських активістів у сполученні з маріонетковими судами повертає країну до часів Вишинського. При цьому громадськість, як і за часів СРСР, позбавлена жодного впливу на ці органи.

Тому говорити про їх реформування також недоречно, вони потребують кардинальної реорганізації на принципово інших засадах.

***

Це лише мінімальний перелік пунктів програми, з якою об’єднана опозиція мала би йти на вибори. Владна команда чудово розуміє, що програш на виборах може стати початком її кінця з непривабливою перспективою кримінального переслідування за все скоєне.

Було б наївним сподіватись, що вони так просто віддадуть владу лише за результатами голосування. Будуть фальсифікації, тиск на членів виборчих комісій, підтасовки результатів виборів.

Тому виграти вибори – це лише половина справи, результати потрібно буде ще й захистити. А захистити свій вибір можуть лише громадяни, як це сталось у 2004 році.

Звісно, якщо вони голосуватимуть не за "менше зло", а за програму та людей, яких вважатимуть своїм свідомим вибором.

Дмитро Ремиженко, для УП