40 лет по пустыне

Попередня моя колонка "Батьки нації й суспільний поклик" майже нікому не сподобалась. Половина читачів звинуватила мене в недоречному та необґрунтованому песимізмі, інша половина – у недоречному та необґрунтованому оптимізмі. Деяким здалося, що я виголошую банальні речі, наче капітан Очевидність. Натомість інші вважали, що це примарні фантазії хворої уяви.

Критика з усіх боків означає – стріла поцілила точно в центр мішені.

З того круглого столу розглянемо сьогодні одну лише тезу. Сказано було, головна поточна задача вільних та мислячих людей – організація різноманітного громадського життя: спортивні клуби, освітні проекти, церковні громади тощо. "Урухомлення громадського життя" – дослівна цитата. Уникаю наводити авторство не через неповагу до автора, а щоб безпристрасно розібратися.

Типовий коментатор на це реагує: "Як можна говорити про такі речі, коли країну захопило злочинне угруповання?! Треба сконцентруватися на його усуненні від влади".

Але ж, друзі мої, правляче угруповання не прибуло з Марсу на космічних кораблях та не захопило владу військовим шляхом. Його обрала на прозорих і майже чесних виборах більшість населення країни, і значна частина цих виборців дотепер підтримує.

Війна проти правлячого угруповання означає громадянську війну.

Крім того, усунення від влади одних означає передачу влади іншим. Кому? Іншому угрупованню, щоб за два роки знову розчаруватися й волати про "злочинну владу"?

Усвідомимо нарешті, що абсолютно переважна більшість виборців – для прискіпливих моя оцінка: 55% – не бажає сьогодні відповідального уряду, а готова голосувати за Доброго Царя чи Добру Царицю, які дадуть спокій і добробут, покращення життя вже сьогодні й справедливість, за яку варто боротися, бо вона є.

Адже відповідальний уряд означає відповідальних та суспільно зрілих громадян. Відповідальність зростає знизу, а не дається згори.

Де ж узяти цих громадян у пострадянській країні, що пережила Голодомор та дві світові війни, де був винищений традиційний соціальний устрій та занедбані цінності?

Відповідь одна: виховати.

І тут стають у пригоді будь-які способи виховання відповідальності та соціальної зрілості, навичок співробітництва й комунікації – включно зі згаданими спортивними клубами, освітніми проектами й церковними громадами, а також екологічними ініціативами, культурними спільнотами, дитячими організаціями тощо. Будь-які форми суспільного життя, що навчають людей бути громадянами, розвивають соціальну солідарність та сприяють організації громадських мереж.

Спеціально для підприємців додам: фахові й галузеві асоціації, ділові клуби, бізнес-школи, "фабрики думки", еконоценози – системи спів-конкуренції, технологічні ланцюжки довіри тощо.

Свого часу саме розвиненість різноманітних форм громадського життя дозволила певним регіонам України досягти порівняно більшої соціальної зрілості й довше опиратися більшовизмові.

Перший "український прорив" стався 1991 року, коли незріла нація раптово отримала неочікуваний подарунок – сучасну демократію, надбання набагато більш зрілого суспільства.

Дитина опинилася за кермом авто. Тож, звичайно, машина заїхала в кювет. А ви на що розраховували?..

Мойсей водив свій народ пустелею 40 років, щоб вимерло покоління рабів і постало покоління вільних – читай: відповідальних громадян.

Відповідальні громадяни не виховуються закликами й проповідями, а лише спільними діями. Тому клуби й асоціації, громади й проекти – це не "шлях малих справ", як дехто неправильно зрозумів. Це школа громадянства, де через класи екстерном не перескакують.

І тоді вільні й зрілі громадяни, об'єднані в мережі та навчені співпраці й довірі, оберуть відповідальний парламент і професійний уряд.

І не питайте, звідки ці останні візьмуться: буде попит – постане й пропозиція. Так свого часу в скандинавських країнах зріле громадянське суспільство забезпечило безболісне й швидке становлення сильної держави з відповідальним урядом і високими соціальними стандартами, без революцій і громадянських війн. Цьому передувала велика робота по розбудові того самого суспільства.

Хто знає простіший шлях, хай скаже.

Лиш зауважу, що прості рішення часто вимагають аж надто високої ціни.

Валерій Пекар, спеціально для УП