Есть ли жизнь после Евро-2012?

Можновладці переконують, нібито Україна готується до Євро-2012 за унікальною програмою модернізації країни. Мовляв, подібних аналогів у вітчизняній історії просто немає.

Тим часом ми щонайменше двічі – ще за радянських часів – брали участь в іміджевих заходах "планетарного масштабу", які дещо залишили українцям на згадку.

Спочатку Київ потрапив до переліку міст, які мали прийняти московську Олімпіаду-80.

А згодом і Володимир Щербицький допоміг – амбіціями. Закортіло якось йому "помірятися" з колегами по цеху давністю республіканських столиць – археолог Петро Толочко відповів: "єсть!" У підсумку Київ отримав 1500-літню історію. А разом із нею – заходи національного рівня з відзначення ювілею і відповідним фінансуванням.

У Союзі з ювілеями було суворо. Так само, як і зі спробами подати товар обличчям іноземцям. Так би мовити, з "вітрини соціалізму".

Маркована бруківка "під давнину" і парки, впорядковані "по-людськи"

До свого 1500-річчя столицю радянської України було піддано тотальній модернізації.

Найбільш енергійно заходилися розбудовувати і зміцнювати меморіальний ресурс української столиці.

З одного боку, на правому березі Дніпра піднеслася вище Лаври колосальних, можна сказати, епічних розмірів "Родіна-мать", з обличчям, дивовижно схожим на ще живого тоді Генсека-ветерана.

З іншого боку – над Подолом повстала велетенська залізобетонна "веселка", що мала символізувати дружбу між народами України і Росії. А за 200 метрів від неї знесли третину Володимирської гірки – задля зведення куполоподібної філії музею Леніна, сьогодні – приміщення Українського дому.

Синхронно в ЗМІ почали зомбувати населення: мовляв, треба чистити центр міста від релігійних пам'яток – схоже, сподівалися, що після знесення пам'ятника святому Володимиру, на честь якого названо гірку, її будуть пов'язувати з вождем міжнародного пролетаріату – також Володимиром.

На щастя, не лише гігантоманією переймалися відповідальні з підготовки до ювілею. Нелічені кошти дійшли і до корисних програм.

До прикладу, серед пам'яток, розбудованих до нагоди, знайшлося місце і для музею історії Києва. Задля нього повністю реставрували Кловський палац, який уже за незалежної України – у 2003 році – було передано під приміщення Верховного Суду.

Масштабній реконструкції було піддано цілі вулиці й квартали – Брест-Литовський проспект – нинішній Перемоги, Андріївський узвіз, площа Жовтневої революції – сучасний Майдан Незалежності, площа Перемоги, Львівська і Червона на Подолі – сьогодні Контрактова, площі тощо.

Принагідно розбудували й мережу закладів громадського харчування – у кращих феодальних традиціях: кожну область УРСР зобов'язали відкрити якусь кав'ярню чи ресторан у межах столичного граду. У вигляді подарунка або полюддя – як у давнину.

І все ж найбільш масштабна модернізація відбулася в парковій справі.

Саме тоді в нашому місті вперше в Києві було застосовано, так би мовити, гуманну або "людяну" технологію підготовки до прокладення доріжок – спочатку вивчали, де люди кутки зрізують, а потім викладали бетонні блоки і мозаїчну бруківку "під плінфу".

У підсумку киян обдарували парками, що відповідали кращим європейським стандартам – Ландшафтним парком імені Вучетича, Природним парком на Лисій горі, Наводницьким парком разом із монументом засновникам Києва – Кию, Щеку, Хориву і їхній сестрі Либіді. Наразі молоді столичні наречені не мислять щасливого подружнього життя без ритуальних метань букету квітів за височенний пам'ятник – лише в тому разі, вважається, якщо їм вдасться закинути букет за монумент із першого разу, вони житимуть разом довго й щасливо.

Не лише олімпійським ведмежатами...

Олімпійський стадіон є найбільш цінним скарбом, що дістався Києву від геополітичних змагань під кодовою назвою "Москва-80".

З огляду на те, що Київ приймав футбол, прибалти – вітрильну регату, а Москва з Ленінградом – решту олімпійських номінацій, республіканський і союзний бюджет потрясли фундаментально. На зведення й облаштування самого стадіону замість запланованих у бюджеті 5 мільйонів рублів, в підсумку було витрачено ледь не вп'ятеро більше.

Ніхто з чиновників не вірив до останнього, що Захід і справді бойкотуватиме олімпіаду в Москві у зв'язку з Афганістаном. Тому старалися – як могли.

Діяли за розрахунком: футбол – це іноземні уболівальники, а іноземні уболівальники – це все! Хоча їх побувало тоді в Києві не так уже й багато – менше 20 тисяч осіб.

Але "вітрина" зобов'язувала! Тому красти заборонялося під загрозою розстрілу.

КДБ створив спеціальний відділ, який опікувався безпекою і пропагандою "соціалістичного способу життя" серед іноземців. Бомжів, дівчат легкої поведінки і колишніх злочинців в адміністративному порядку депортували за 101 кілометр від міської межі. На час олімпіади заборонили в'їжджати до Києва на особистому авто, а також скасували всі відрядження та екскурсії. Мовляв, не нема чого плутатися під ногами "інтуристів".

Втім, і киянам дещо перепало.

Загалом було реконструйовано і збудовано більше трьох сотень готелів, лікарень, ресторанів та інших закладів громадського харчування. У тому числі, готелі "Русь" і "Братислава", які й сьогодні маленькими назвати важко.

Дехто розповідає байки, нібито киянам у спадок від того дійства залишилися тільки ведмежата з олімпійською символікою вздовж автомагістралей. Але він не договорює головного. Разом із емблемами нам дісталися й самі магістралі – Житомирська траса, Бориспільська тощо. Всього – майже 7.000 кілометрів шляхів, приведених до ладу в зв'язку з підготовкою до Олімпіади.

Так само і зі стадіонами – за кошт обласних бюджетів було реконструйовано і збудовано майже півсотні стадіонів за межами Києва. Так би мовити, "на перспективу".

До цього дня водії з вдячністю згадують невідомих будівельників і менеджерів радянського часу. І принагідно дивуються, чому б на тих місцях, де наразі стовбичать горезвісні ведмежі скульптурки, не виставити стели з іменами будівельників – із конкретним переліком їхніх заслуг перед місцевими жителями?

Євро-2012: "людський вимір"

У підсумку "союзні" ініціативи в сфері відмивання імперської карми таки залишали на згадку нам усім дещо – і не лише киянам, але й українцям у цілому.

Уявляєте, чого варто було чекати від ініціатив уряду незалежної України у даній сфері?!..

Припустимо, стадіонами-аеродромами нас уже порадували. І в цьому – без перебільшень – реальний позитив.

Львів'яни від підготовки до Євро-2012 отримали щонайменше подвійний бонус: і футбольну арену європейського рівня, й аеропорт, який іноземцям не соромно показати. Донеччан і харків'ян так само не образили, а кияни в підсумку таки дочекалися модернізації Олімпійського.

Але, правду кажучи, більшість видатних звершень у даній царині відбулися завдяки зусиллям приватних інвесторів, яких ще треба привітати з неабиякими комерційними успіхами і майбутніми доходами.

За державний кошт планували кардинально модернізувати інфраструктуру. Насамперед – шляхи.

Від самого початку штовханини за право приймати ігри фінальної частини чемпіонату вибудовувалися ледь не наполеонівські плани. Не лише за генеральним вектором – Київ-Чоп, яким Україна мала просочуватися інтуристами, наче губка, але й на східному і південному напрямках.

Однак схоже, кошти розсмокталися швидше, ніж урядові розрахунки... Разом із надією на врегулювання ситуації з нашими традиційними бідами – шляхами і дурнями. Лише за даними речника МВС, наразі порушено 120 кримінальних справ щодо розкрадання коштів, асигнованих на підготовку до Євро-2012.

*   *   *

Наразі годі шукати, куди поділися бюджетні кошти в країні, де школи платять за природний газ вчетверо більше, ніж олігархи. Так само, як і збільшувати соціальні виплати в умовах, коли фінансування підготовки до Євро-2012 під загрозою. Так само, як і прогнозувати, що власне встигнуть "покращити вже сьогодні" до початку чемпіонату.

Утім, деякі висновки за підсумками вищезгаданої ретроспективи ще не пізно підбити. Раптом щось зміниться – всупереч очікуванням?

Перше. Чемпіонат фінішує рано чи пізно, а життя триватиме – як показує досвід, інфраструктура має розбудовуватися під завтрашній день.

Друге. Держава авторитарного типу тяжіє до використання іміджевого заходу в інтересах PR правлячої партії. Їхній результат, на жаль, рідко оцінюється в площині національної вигоди. Тому може трапитися, як у легендарній казці про солдата і суп з сокири: спритні ділки наварять на стадіонах і готелях – а кошти, адресовані освіті й охороні здоров'я, "оптимізують" у власних інтересах.

Третє. Влада, що знаходиться на грані міжнародної ізоляції, не може спокусити зарубіжних інвесторів адекватною перспективою. За такого розкладу вітчизняний інвестор опиняється в ролі монополіста, якому брак кошів у держави – як манна небесна. Адже ціни, умови і решту бонусів, які він отримує у зв'язку з підготовкою до заходу, визначає лише він.

Четверте. Негативний міжнародний імідж відповідним чином позначається на кількості інтуристів, що наважаться відвідати спортивну подію. Таким чином, не виключено, що заміть прибутку держава матиме в результаті ще більші борги і збитки – якщо вона і надалі переслідуватиме інакомислячих і розкрадатиме держбюджет.

У такому разі гасло "Пережити Євро-2012" звучатиме як ніколи актуально.

У тому числі, і для влади.

Леся Оробець, спеціально для УП