Отцы нации и общественное призвание

Валерій Пекар: Батьки нації і суспільний поклик

Одна з найстрашніших хвороб українського суспільства, — тотальна відсутність моральних авторитетів нації. Останні президентські вибори показали це наочно – декілька мільйонів розчарованих людей бігали один до одного із запитаннями, що ж робити — або "проти всіх", або "за менше зло", або не ходити?

Як вчинити? Не було порадника, не було людини, яка б упевнено пояснила, чи буває меншим зло та як примирити совість і прагматичність.

Другий епізод простіший, трохи давніший, але, гадаю, не забутий. Інформаційна вакханалія часів "пташиного грипу", коли політики всіх мастей змагалися у найнеймовірніших трактовках поточних подій, і ніхто із сотень тисяч заляканих лікарів не мав мужності встати і сказати: люди добрі, це ж все суперечить знанням сучасної медицини, так не буває, це ж все брехня і вигадки! Аж доки один лікар з Харкова не взяв на себе цю місію, ставши враз національним героєм.

На початку квітня відбувся Національний круглий стіл "Місія інтелігенції та вільних людей України", організований ініціативою "Перше грудня". За столами, виставленими квадратом, сиділи "батьки нації", а навколо розмістилися журналісти.

Запрошено було понад 80 осіб: письменники й економісти, священики і соціологи, історики і політологи, правники та журналісти. Попри попередню домовленість "не скаржитися", бо в такому разі захід перетворився би на великий плач з приводу змарнованої долі рідної України, що містить мало конструктиву, перша частина була присвячена констатації факту.

Переповідати не буду, бо кожен із нас знає про економічний, духовний, культурний занепад не гірше за інших, відчуваючи його повсякдень на власній шкірі.

Далі учасники розійшлися по секціях: духовність, право, економіка, суспільна комунікація. Я приєднався до економічної секції, де поважні професори й академіки обмінювалися поглядами на економічні реформи.

Переважна більшість з них виявилася прихильниками жорсткого державного регулювання ("Ми повинні змінити неефективну структуру економіки, і я ось маю план на 80 сторінках!"), що мене як практика нажахало: я відверто боюся допускати до влади таких економістів, бо буде ще гірше.

Секційна робота стала яскравим проявом неінтегрального підходу до дійсності. Спочатку розмежування на кшталт "економіка праворуч, духовність ліворуч, кроком руш!", а потім на економічній секції дві третини часу говорили про духовність, бо ж неможливо зрушити реформи без подолання корупції та аморальності у веденні справ.

І я певен, що так само на секції, присвяченій духовності дві третини часу говорили про економіку, адже про який духовний злет можна говорити в злиденній країні.

Пропозиції щодо міграції між секціями залишилися не почутими, і кожна група фахівців розмовляла своєю мовою.

Заключне пленарне засідання звелося до виголошення модераторами стислих конспектів усіх точок зору, висловлених на секціях, тобто мало ще менше сенсу. Не можу втриматися і не зазначити, що у листуванні, яке передувало заходу, саме цього і боялися запрошені учасники.

Й останнє. Дотепер не з’явилося підсумкового документу Національного круглого столу. Не знаю, який процес відбувається всередині редакційної групи та хто туди входить. Але мені здається, що вже час щось оголосити. Бо інакше виникає думка про неспроможність "батьків нації" домовитися.

Підсумовуючи, доведеться поставити "батькам нації" (а як одному із запрошених — то й собі також) діагноз "тотальна організаційна неспроможність". Коротше кажучи, поговорили й розійшлися, не домовившись про подальші дії та не узгодивши жоден текст.

Разом з тим, щось не дозволяє мені завершити песимістичною нотою.

По-перше, люди, які усвідомлюють свою відповідальність за країну і не тому, що їх кудись обрали чи оберуть, а з вимог власної совісті, розпочали суспільний діалог.

По-друге, було чітко заявлено, що неприпустимо гратися з порочною політичною системою в її ігри, беручи участь у поточних виборах тощо, бо ця система здатна поглинути та розчинити будь-які суспільні ініціативи. Мова йде про довгу гру з дальнім прицілом.

По-третє, виразно прозвучало кілька важливих тез, які, на мою думку, мають бути рознесені журналістами по усіх куточках країни. Наводжу їх без посилання на авторство, бо висловлювалися вони неодноразово і з різними інтонаціями. Можливо, для когось це відповідь на давні запитання "що робити?" та підґрунтя для плану дій.

Розбіжності між регіонами — це сила, а не слабкість України; потрібні лише взаємна повага і довіра.

Необхідно встановити табу на конфронтацію щодо історичної пам’яті: не можемо порозумітися стосовно минулого, тож хай об’єднає нас майбутнє.

Криза України є частиною загальної кризи постмодерну (як один із проявів, в літературі відсутні позитивні образи сучасників).

У казках щастя досягається однократним напруженням сил і перемогою над уособленим вселенським злом, і така казкова картина світу є головною причиною жалюгідних наслідків Помаранчевої революції; у житті треба постійно напружуватися, а добро і зло перемішані між собою.

Досить говорити "держава повинна…", краще питати себе "Що можемо зробити ми?".

Немає простих рішень складних проблем. Задача інтелектуальної та духовної еліти — дати людям знання та вміння, "систему моральних координат" та інструменти для вирішення цих проблем.

З песимістичним настроєм нам не перемогти, і не винімо нікого у своєму настрої, бо він нами контролюється; навколо нас є маса позитивної практичної роботи.

Головна поточна задача — організація різноманітного громадського життя: спортивні клуби, освітні проекти, церковні громади тощо; треба розбудовувати все, що можливо, і на цьому виховуватимуться нові люди, з цих базових елементів постане нова Україна.

Історик Ярослав Грицак порівняв сучасну українську зневіру, апатію й розчарування з Польщею після введення військового стану. Здавалося, все втрачено. Але папа Іван Павло ІІ сказав полякам: "Не бійтеся!", працюйте, єднайтеся, все буде гаразд.

З тих слів почалася нова Польща. Україна не має сьогодні фігури адекватного авторитету і сили. Але кілька десятків людей, що об’єдналися, можуть виконати цю функцію. Допоможімо їм разом.

Валерій Пекар, спеціально для УП