Христос Воскрес - воскреснет и Украина?

"Один кожен день жиріє, другий ледве животіє..."
Ярослав Ярошенко, 1937 рік, Дніпрельстан

Хочеш отримати правильну відповідь – правильно постав питання! Ніхто ще цього правила не скасовував!

Коли в людини питають, хто його улюблений літературний герой – це профанація бажання визначити світосприймальні наміри та прагнення соціопата. Бо природа устремлінь залежить від різноприродності походження бажань: людина є одночасно і земляним черв'яком, і шляхетним подвижником, і обдуреним вкладником. Тобто, нам подобаються білявки, але одружуємося ми на брюнетках, при цьому заводимо собі русявих коханок.

Правильно треба питати: життя якого літературного героя ти хотів би прожити?

Оттоді до біса Гамлетів, булгаківських Майстрів, Жанів Вальжанів та Оцеолу, вождя семінолів.

Обрати їх світосприймання – це одне. А їхній важкий та трагічний життєвий шлях – зовсім інше!

Смійтесь не смійтесь, але коли козака Левитаненка "не потребує до священної жертви Аполлон та Юрій Липа", – він, дудлячи та смалячи під абрикосом, мріє здійснити, не насправді, а так, у якості версії, та вичавити до останньої краплі долю Бертрама Вустера.

Я про те, що назва й реальний зміст деяких явищ не завжди співпадають.

Насамперед, у нашій коханій, але такій парадоксальній Україні.

Так ось, питання та відповідь настільки правильні та доцільні, що в очах майорить до мерехтіння калинового гротескного.

Чому коли народ зубожіє-й-зубожіє та закладає останню сорочку – церква багатіє-й-багатіє та будує собі храми?

Відповідь навдивовижу проста: бо в скрутні часи жиріють лише посередники. Оті самі коти, які чиюсь сметану з'їли.

Так-таки-так. Не існує безвідповідних грошей. Усі вони чиїсь. Навіть якщо людина не усвідомила їх належність.

Якщо раптом у когось накопичились незбагненим чином їх багато, це значить, що ввімкнувся відомий фізичний закон – і десь грошей поменшало. Як правило, у кишенях громадян.

За рахунок кого багатіє Церква – не є таємницею. Але й не є прикладом подвижництва, прикладом безкорисливої віри в Бога, прикладом служіння людям, своїй громаді вірян.

У нас з'являється безліч нових храмів, велика кількість нових професійних священиків, нові дорогі годинники на руках тих, які не зрозуміло на що нас благословляють – бо благословляють не власним прикладом.

Але навіщо потрібні оті архітектурні споруди, коли, від епідемій туберкульозу й СНІДу, від пошесті наркоманії, від молодшоючого бандитизму на вулицях, від малоосвічених хабарників-лікарів та від садистів із корупціонерами в міліції та прокуратурі – у цієї армії попів скоро не залишиться пастви?

Для кого правитимуть ці спритники? У них уже зараз основні заробітки – на похоронах, головному для них прибутковому в Україні конвеєрі.

Чому боротьба із цими виразками суспільства не стає для цих буцімто поводирів основною метою їх діяльності?

Чому вони займаються переважно збором грошей на офіси для Церкви та битвами за розподіл приходів?

Чому наші попи скоро зрівняються з українськими мажорами по кількості ДТП напідпитку?

Знову ж таки про серце Данка хочеться згадати: симпатичний персонаж, діяв власним прикладом, але опинитися в темному серед розлюченої юрби, б-р-р!

Небагато хто з українських батюшок згодиться вмочити ноги в холодну росу...

Чому в інших країнах священнослужитель, як правило, моральний авторитет, а в Україні, переважно, спритний нувориш? Багато ви знаєте моральних авторитетів серед пересічних священиків, багато серед них подвижників віри? Набагато менше ніж тих, хто займається влаштуванням свого тлінного тіла, а не врятуванням наших безсмертних душ.

Мені можуть закинути, що ситуація в Церкві відображає реальний стан у суспільстві, принаймні, по кількості пристосуванців та бариг.

Але чому тоді Церква дозволяє собі жити на широку ногу в злиденній країні?

Крім Церкви, подібною безсоромністю відрізняються лише українські олігархи та політики. Які не соромляться цілувати руку з годинником за тридцять тисяч євро.

То, виявляється, із цих осіб Церква бере приклад? Як у ставленні до сибаритства, так і в засобах заробляння грошей.

То вони бачать подібним шлях до воскресіння України?

Збільшення кількості храмів, яка переросте в якість мирян?

У тому, що наркоман власним розумом дійде до переконання, що вдихати фіміам та ладан у церкві приємніше ніж марихуану в підвалі?

Тоді зміни вже відбуваються. Бо кількість наших грошей переросла в якість життя батюшок. Скривлений шлях, але природній для тих, хто ще недавно хрестився партійним квитком КПРС.

Церква визначила свою роль у українському суспільстві: це роль посередника між нашим гаманцем та їхнім благополуччям.

За все інше відповідає Господь.

Слава Богу, Спасителю нашому, хоча б нам за них соромно!

Бо вони сорому не ймуть.

Сергій Левитаненко, спеціально для УП