Чужая власть

Давно відомо, що держава є сильною тоді, коли народи в ній живуть не розбратом та міжусобицями, а об'єднані навкруг спільної ідеї.

Американці, французи, німці та багато інших народів із гордістю співають свій гімн, вивішують на свята державні прапори, тримаються певних традицій та ритуалів. Таке веде до згуртованості цих людей і кріпить державу. Це стрижень, до якого ліпляться всі державні устої.

Одною з найвагоміших проблем сьогоднішньої української влади є відсутність такого стрижня.

Ця влада не має своїх героїв.

Не приймає вона ні Стуса, ні Бандери, ні героїв Крут. Не її це герої. Не сприймаються вони по-справжньому ні владою, ні її прибічниками. Пробували навіть звеличувати Стаханова, та вийшло якось не до ладу. Бо справжній герой – той, хто поклав свого живота за народ, за країну і її людей, а не виділився заздалегідь запланованим та розпропагованим рекордом.

Герої – це символи будь-якої держави. Немає героїв – нема частини держави, нема тої ідеологічної основи, за яку влада повинна триматися, як птаха за гілку. Тому що без ідеологічної, ідейної підтримки влади народом, їй залишається тільки один інструмент управління – абсолютне насильство. А воно, як відомо з історії, веде в прірву. За таких умов влада може існувати до першого вдалого для противладних сил моменту.

Ця влада не має своєї мови, тому що українська мова є для неї чужою.

Головним козирем влади для прихилення частини населення під час чергових виборів є друга державна мова. І це є проявом негативного ставлення влади до української мови.

Хоча більшість українців говорять російською й мають на це повне право, проте впровадження російської мови, як державної, не веде до укріплення саме держави Україна. Мова іншої держави завжди буде умаляти державу українську та слугувати інтересам сусідньої, нехай навіть близької нам держави.

Як би не старалися сьогоднішні можновладці говорити українською, нікого не обдуриш. Чужа їм наша мова. От і виходять з вуст одного з керівників держави такі шедеври, як "кровосісі" та "папєрєднікі".

Треба сказати, що попередня влада теж мала проблему з мовою. Насильне нав'язування української мови не тільки не дало позитивного результату, а безперечно привело до ще більшого неприйняття української мови тими нашими громадянами, що рідною мовою вважають російську. Прихильникам української таке нічого нового не дало, а противників тільки дразнило.

Загальний результат заходів силового впровадження української мови "папєрєдніками" потрібно вивести зі знаком "мінус". Більшого глупства й невігластва ніж переклад відомих та знаних нами напам'ять російських фільмів українською мовою треба було ще придумати.

Важко в нас декому зрозуміти, що тільки наша пісня, вірш, наші спортивні звитяги під прапором України, наші відомі митці, поети, науковці – лише вони можуть підняти престиж держави, нації, а з ними й мови. Жодний присилуваний захід щодо підняття авторитету мови не зможе із цим зрівнятися.

Атрибутом державності є історія держави та її народу. І знову велика проблема для сьогоднішньої влади.

Немає для неї історії України.

Тому що українська історія, у значній своїй частині, фактично є історією боротьби проти поневолення північним сусідом. Влада ж веде політику загравання із цим сусідом, і навіть на догоду йому переписує нашу історію.

Історичні події, історичні подвиги в ім'я народу та країни надихають усі народи світу, стають першоджерелом патріотизму та поваги до держави. Вони вкрай потрібні для будь-якої влади в державі. Вони стають на перешкоді зрадництву державних інтересів.

У нас же сьогодні владою та її прихильниками не сприймаються ті історичні події, які були направлені на створення держави Україна, її незалежності. Таке визнається владою, як націоналізм, що у свою чергу прирівнюється до чогось негативного, а то й злочинного.

В усьому ж світі всі дії народів, що їх направлене на завоювання самостійності та незалежності держави й нації, – є прикладом героїзму та народної гордості. У нас же тепер така боротьба оцінюється, як зрада.

Влада сьогодні, як і влада в СРСР, не дозволяє собі негативно ставитися до представників національних рухів в інших країнах – але своїх національних борців не визнає. Таке враження, що в усьому світі, в усі часи, ті, кого можна назвати націоналістами, боролися за високу ідею, а от у нас навпаки.

Ніхто не зважується назвати зрадниками Симона Болівара, Тадеуша Костюшка, багатьох інших лідерів національних рухів. А в нас же провладними та проросійськими ідеологами нав'язується думка, що українські борці за незалежність стріляли комусь у спину.

Що саме "в спину", то це майстерно придуманий вираз противників нашої незалежності, а що "стріляли", то це безперечно. Правда, стріляли в тих, хто відстоював, нехай і примусово, нелюдський сталінський режим. Боротися з таким режимом – право всякого вільнолюбного народу й усякої людини, яка прагне свободи. Ніхто й ніде у світі не оспорював це право й не пробував його відібрати в людей, крім самих диктаторів та їх прислужників.

Як можна в незалежній державі Україна не визнавати боротьби Мазепи проти жорстокого й кровожерливого тирана – Петра І? Чи не визнавати права на боротьбу ОУН проти одного з найстрашніших диктаторів світу – Сталіна та його людиноненависницького режиму?

Ніхто не може сказати, що члени ОУН вели боротьбу заради власного збагачення, що вони багатьма роками ризикували життям та поневірялися по лісах заради якихось індивідуальних вигод, а не в інтересах ідеї незалежності української держави.

Як можна керувати незалежною державою й водночас бути проти всього, що створило цю незалежність?

Це ж є не що-небудь інше, як зрада державних інтересів.

Або влада служить усьому, що укріпляє незалежність держави, або відкидаючи атрибути незалежності, влада служить інтересам чужої держави.

Немає в цієї влади й свят.

Нібито й покладаються представниками влади вінки до пам'ятника Тарасу Шевченку на День Незалежності... Але в порівнянні зі святкуванням Дня Перемоги, свята незалежної держави виглядають блідо. День Перемоги – єдине справжнє свято, святкування якого не розходиться з ідеологією влади.

Правда, весь світ, що теж пережив Другу Світову війну, святкує день пам'яті жертв цієї війни, день примирення народів, що були втягнуті в цю страшенну бійню – а в нашій державі святкують ще день перемоги одного людожера-диктатора над іншим.

І ніхто не зважає, що перемогу цю й перемогою-то назвати важко... Згадаймо, що переможців загинуло в декілька разів більше ніж переможених. Що в результаті перемоги сталінський режим запанував у багатьох країнах східної Європи та приніс їм рабство, проти якого народи цих країн не раз повставали. Що переможені після війни зажили набагато краще ніж переможці. Що перемога продовжила існування диктаторського сталінського режиму та принесла для мільйонів людей нові репресії та нові переселення до Сибіру. Що перемога ні на йоту не полегшила страхітне становище простої радянської людини тощо.

Напевно, все-таки хтось у владних коридорах розуміє підняту проблему, тому й чіпляється влада за перемогу СРСР у війні 1941-1945 років. На багатьох каналах телебачення останнім часом різко збільшилася кількість радянських кінофільмів про війну. Нам знову нав'язують радянських героїв. Хтось явно змушує високопосадовців говорити українською, яка є для них не менш важкою ніж китайська мова чи мова древніх цивілізацій. Для влади хоч щось та є.

А загалом-то, виходить, що немає в теперішньої влади ні свята, ні пісні, ні історії, ні мови.

Чужа влада.

Після викладеного. Цариця Катерина Друга прийшла на російський трон чужоземкою. Знаю-знаю, що вона визнається ворогом українського народу, козацтва, наці – проте й у ворогів можна вчитися доброму. У тому вчитись, у чому вони, як усякі люди, хоч трохи такого доброго мали.

Ця чужоземка зуміла навчитись, хоч і з акцентом, говорити мовою того народу, яким дала їй доля управляти, перейняла віру російського народу, його звичаї та свята – і стала росіянкою.

А Дмитрій, якого російська історія називає ще Лжедмитрієм, теж став на чолі російської держави – Московського царства. І хоча був прийнятий московськими обивателями спочатку доволі таки гостинно, незабаром був убитим.

Вважається, що хотів він ополячити московських людей, пробував завести для них свої звичаї, свою віру – тому й не був прийнятим людом московським, не став їм за свого. Та й скінчив скоро й погано.

Олександр Мінович, спеціально для УП