Два слова про килограмм гречки

До парламентських виборів ще більше півроку, а популярну передвиборчу технологію роздавання безкоштовних продуктів – провербіальної гречки – уже жваво обговорюють.

Від неї кривляться, її лають, радять як з нею бути, і сходяться на одному – ця технологія надзвичайно ефективна.

Якби вона не спрацьовувала, охочі потрапити до влади не йшли б до пенсіонерів з безкоштовними продуктами або ліками.

Політичні аналітики, яких бентежить така примітивна продажність українців, розмірковують, що коли перед виборами пропонують дармову гречку, годиться поступати певним чином.

Взяти гречку і піти проголосувати за велінням совісті.

Взяти гречку і піти проголосувати за суперника того, хто її дає.

Не брати нічого, бо це нахабний підкуп, і…

Перед тим як брати, спитати – "а де до цієї гречки моя частина металургійного заводу, який ти у нас, падлюка, вкрав?".

Усі ці міркування – цікаві й предметні. Цілком аналітичні.

І абсолютно сліпі до справжньої суті гречаного феномену.

Невже досі нікому не спало на думку, що українці не міняють свого голосу на гречку, чи на ще якийсь безкоштовний сир? Що предмет обміну зовсім інший.

Українці міняють його на увагу до себе.

Як цього можна не помічати?

Пригадуєте недавнє відео про те, як Олесь Довгий презентує свої продовольчі пакети жителям київського району, де, подейкують, планує балотуватися? Гляньте на щасливі лиця жіночок, що зібралися в залі. Ви думаєте це від продпакетів? Та ні!

Ось молодий, енергійний, симпатичний політик, колишній відомий в Києві чиновник, який, виявляється, гарно вміє завертатися до них на "общєпонятном", прийшов особисто до них.

Він удостоїв їх своєю увагою. Це дуже багато значить. І неважливо, що він з тієї самої молодої команди, по якій, за іншої влади, могла би пустити сльозу прокуратура.

Таке припущення залишиться десь поза межами зали, де відбувається зустріч з амбітним діячем. А от цей діяч тут і зараз розкаже їм гарні речі – про те, як хоче їм допомогти, про те, наскільки вони цієї допомоги варті.

Він не скаже ні слова про політику, і лиш згадає, мимохідь, що в його пакетах самий тільки альтруїзм і жодної агітації.

І вони йому вірять. Дехто – ще до того, як він почав свій спіч.

Ця продуктова допомога йде до так званих малозабезпечених не тому, що вона їм справді треба, а тому, що більшість з них – пенсіонери. Вони голосують.

Старшим людям потрібна увага як нікому. Вони хочуть відчувати себе потрібними. Це – факт. Це – відомі речі. За таку увагу вони пробачать не тільки розкрадені землі й підприємства, а й невиконану обіцянку прибирати з вулиці сніг хоча б тоді, коли через нього вже не можна перелізти...

Більшість із нас має літніх батьків, дідів, бабусь, пенсіонерів. Ми всі знаємо, що таке для них увага. Вона – велика сила. Якщо одного вечора ви забіжите до вашого одинокого батька чи діда на годинку потеревенити про політику – він вас сам гречкою нагодує чи якогось гостинця дасть.

Пригадую політичні дебати з моїм батьком літніми вечорами, одного разу – за пляшкою чогось дуже доброго, що переховувалося в ящику його письмового столу довгу каденцію одного українського президента…

Це були прекрасні і спонтанні нагоди побути разом. Як він тим нашим балачкам радів! І як сумно, що вже у нас їх не буде...

Та повернімось до виборів з гречкою.

Населення України дуже постаріло за останні десятиліття і продовжує старіти. Люди старшого віку – важливий електоральний сегмент не тільки тому, що їх багато, а тому, що у них є час і терпець слухати і вірити політикам.

Українська опозиція може програти вибори, якщо вона цього не помічатиме.

В американському політичному жаргоні є такий вислів – "to press the flesh".

Не знаю звідки він пішов, віддає трохи нахабністю, але в політичній культурі означає змішуватись, ручкатися з виборцями, бути серед них. Іти, так би мовити, в народ.

Це щось таке, як от коли Обама заходить в кав’ярню, де на нього ніхто не чекає, вітається, тисне руки всім, фотографується з людьми, плескає їх по раменах, одним словом – не дає людям спокійно поїсти, а потім бере одного з них під руку, дивиться йому просто у вічі і говорить: "I really need your vote".

І що ви думаєте – той, кого Обама так особисто і щиро попросив про підтримку, може віддати йому свій голос, навіть якщо виявиться затятим республіканцем. Або нелегальним іммігрантом який просто прибирає в тій кав’ярні брудний посуд і не дуже петрає, що Обама від нього хоче...

Нещодавно PBS показало новий документальний фільм про Біла Клінтона, де звернули увагу на його перед-губернаторські роки і те, яким наполегливим і справді невтомним він був в такій ось агітації.

Коли всі його помічники вже валилися з ніг від утоми, Клінтон далі ліз перехожим межи очі з обіцянкою, що не буде в них кращого губернатора ніж він.

Коли ви останній раз бачили, щоб український політик робив щось таке? Правильно. Ніколи. Тому що у нього є дармова гречка і помічники щоб її розносити.

Ніякі білборди чи телевізійна реклама в пресі чи на телебаченні не замінять персональну увагу до виборця.

Це, звісно, коштовна справа, забирає багато часу, багато зусиль. І така агітація ніколи не охопить великої аудиторії, але цього і непотрібно.

Той, до кого кандидат заскочить на кілька хвилин щоб представитись, перекинутись парою-другою слів і попросити щиро обміняти виборчий голос на можливість зробити з цією розтерзаною країною щось добре, розкаже про цього ненормального відвідувача і сусіду, і свату, і брату.

Гречку тоді давати необов’язково.

Отже, не в безплатному продуктовому наборі чи ще якомусь гостинцеві тут діло.

Психічно врівноважений українець не продасть свій голос за кілограм гречки.

Він продасть його значно дорожче.

Олексій Опанасюк, для УП