В защиту Бога и Свободы

...Свобода особливо потребує захисту тоді,
коли уряд спрямовується до благочинних цілей
Мілтон Фрідман. Свобода вибирати

Важко припустити, що наш уряд дбає про якісь там благочинні цілі. Але те, що саме ними прикривається – це точно! І якщо подібне писалося про уряди, що й справді прагнули кращого, то що вже казати про ті, які дбають лише за себе?

І ще – мова не про ту "Свободу", яка партія – вона нашого захисту не потребує. І не про того Бога, який сотворивши світ, спочиває тепер десь на хмарині міжзоряного пилу.

Мова про інше – недолугість нашого життя, яка здебільшого саме цим пояснюється – відсутністю одного (віри в Свободу) та іншого (віри в ідею Вищої Сили).

Часи лежання на дивані

Ми всі десь віримо, що наші проблеми – від незнання що і як будувати, від нерозуміння куди саме рухатися. Тобто – наслідок відсутності ідеології розвитку суспільства і держави. І власне кажучи, певний сенс у цьому є.

Так, дійсно, якби було знання що і як будувати, була б належна оцінка наших сил і можливостей, було б вміння щось робити і ресурси для цього – було б набагато легше. А проте… в повсякденному житті ми ж усього цього не маємо, правда?

Не знаємо чому і як народилися, не знаємо навіщо живемо і коли помремо – але це не заважає нам жити більш чи менш успішно. В усякому разі, в своєму особистому житті ми робимо це набагато успішніше, ніж в справі побудови своєї держави.

Чому так? В кожного з нас у цьому житті є всього два варіанти поведінки. Один – це коли ми щось заздалегідь плануємо, робимо цілий ряд послідовних дій заради його досягнення.

І другий, коли свої цілі ми не формулюємо аж настільки явно, коли живемо більше сьогоденними прагненнями і бажаннями, ніж свідомими рішеннями, прийнятими на основі якихось складних розрахунків. Переважно саме другий спосіб є для нас доступнішим і приємнішим.

Так ми живемо, так вирішуємо свої особисті проблеми. І тільки тоді, коли нам не вдається здобути щось просто і легко, за рахунок своїх вмінь і бажань, – тільки тоді й беремося за те, щоб свідомо створювати собі ціль і наполегливо братися за її досягнення.

Отож якщо вже 21-ий рік ми не можемо жити в своїй державі легко і в своє задоволення – то цілком природно починаємо шкодувати за відсутністю якоїсь чіткої цілі її розвитку, переживаємо з приводу відсутності у себе вмінь і знань, як саме її будувати.

Так і виникає ілюзія того, що можна знайти якусь одну правильну ціль і описати як її досягати – і все зразу ж стане добре. І можна більше нічого й не робити – тільки мріяти про неї, пасивно чекаючи такого ж інсайту ("осяяння") в усього народу, який як один підніметься на боротьбу в потрібний момент.

Певні історичні підстави для такого очікування є – такий міф описує нам російські події 1917-го року. Щось подібне, хоча й з іншими діючими силами, сталося на Майдані. Але й там, і там наслідки революції були більш ніж сумними – її результатом скористалися зовсім інші люди.

Тому насправді очікування нової революції цілком однозначно свідчить не про правильність нашого розуміння власного історичного досвіду, а навпаки – про те, що з реалізацією наших природних прагнень таки не все гаразд. Бо інакше б ми просто жили і нічого б не чекали.

До того ж, для реалізації подібної надії потрібний ще й певний розвиток суспільства:

- когнітивний дисонанс між інформацією про реальний стан справ в державі та тим, як все мало б бути насправді;

- нагромадження тих нереалізованих бажань людей, які й мали б призвести до створення якоїсь нової ідеології;

- сам факт створення цієї ідеології;

- виникнення партії, здатної реалізувати цю ідеологію;

- в ідеалі – співпадіння інтересів цієї партії з інтересами всього народу, або хоча би – певна рівновага між цими інтересами, суспільний договір.

Тільки тоді нова ідеологія буде сприйматися як одкровення, як своєрідна нова Євангелія, а її провідники стануть лідерами, дійсно здатними повести за собою народ.

Але, на жаль часи, коли можна було лежати на дивані, накопичуючи злобу і пасивно чекаючи, коли хтось створить ідеологію з твоїх нереалізованих мрій і бажань, за яку ти підеш на барикади, пройшли.

Тепер ці барикади проходять межею свідомого й несвідомого кожного з нас – там, де пролягають наші страхи і наші бажання, наші витіснені комплекси і наші спотворені мрії.

Хвороби суспільства

Останнім часом про це сказано немало. Категоричність, істерія, прагнення когось принизити. Невміння не те, що захищати свої інтереси, але й нездатність хоча би не роботи нічого на шкоду їм.

От вивозять масово чорнозем на Харківщині. І що, знайшовся хоч один водій, який би відмовився це робити? "Та я що, в мене сім’я!" – і не думає про те, що завтра оця сама сім’я не буде мати навіть де клаптик городу засадити.

Зате вміємо ненавидіти Fеmеn, можемо звинувати Машу Коршунову в тому, що не схотіла одноосібно боротися з усім злом світу (навіть якщо довелося б потім лежати десь в яру з відрізаною головою), віримо в зрадливість і власну вигоду, прагнемо дати в морду мєнтові, нахваляємося демонстрацією непристойного акту у людному місці.

Хоча зневага до дівчат є характерною ознакою приниженого народу, по-суті символом його вимирання. Але замість того, щоб з цим боротися, єдиною можливістю довести свою значимість й далі вважаємо вміння когось принижувати. Мріємо стати начальником, щоб завше це робити.

Не маємо уявлення ні про гідність, ні про рівність, ні про презумпцію невинуватості, ні про чесний та об’єктивний суд, ні про право на доступ до інформації. Що вже там говорити про ідею якоїсь там свободи як вищої цінності людини?

Як ставимося до людей, позбавлених свободи – ув’язнених? Не в тому річ, що посадили не тих, кого треба. А в тому, що тюрма для усіх нас – це символ помсти і залякування, а не крайній спосіб убезпечення громадян від суспільно небезпечної людини. І, що вже точно, не можливість її виправлення.

Чому немає інших, не-тюремних способів покарання? – відшкодування збитків, опіки над тим, кому їх завдав (наприклад у вигляді своєрідних аліментів), домашній арешт чи примусові суспільні роботи?

Чому займаємо перше місце за кількістю ув’язнених в Європі? Чому маємо лише 0,2% виправдовувальних вироків судів?

А ще сумніше – елементарне незнання законів економіки нашими керівниками: зневага до продуктивних верств населення, нерозуміння цінності свободи як неодмінного фактору розвитку ринку.

Нерозуміння, яке шкодить не тільки усім громадянам, але й самим цим очільникам. Бо навіть будучи олігархом, напевно краще було б жити в країні, що користується в світі повагою.

От тільки ще одне, останнє зауваження – говоримо про всі ці недоліки не для того, щоб ними насолоджуватися, а щоб їх зрозуміти і відпустити...

Ціна Свободи

Всі ці хвороби не випадкові. І для того, щоб їх позбутися, недостатньо їх просто зрозуміти. Ба, навіть більше того – не досить навіть того, щоб навчитися жити інакше. Справа в іншому – перш за все цього треба захотіти.

А ось це вже зовсім непросто. На жаль – наші бажання не завжди нам підвладні. Крайнім доказом цього є наркомани і алкоголіки – вони від своїх бажань залежні повністю. Хтось сумнівається, що й у вищих ешелонах влади без випивки жодне рішення не приймається?

Але не про це. Про алкоголізм ми згадали тільки тому, що він висвітлює одну важливу проблему – нездатність позбутися залежності, невміння уникати своїх деструктивних бажань.

В схожій ситуацій, зіткнувшись з потребою лікування узалежнених пацієнтів, великий Юнг був змушений визнати свою поразку. Аж поки іншим терапевтом не було введено ще один принцип такої терапії – Ідею Вищої Сили.

Так виникла Асоціація Анонімних Алкоголіків, де основними етапами лікування за програмою є:

- визнання своїх недоліків, якими болючими вони б не були;

- бажання їх позбутися;

- прагнення робити практичні дії для того, щоб їх позбутися;

- вручення своєї долі в руки Вищої сили.

Так і в нашому випадку – маємо визнати свої недоліки, маємо захотіти їх позбутися, маємо все зробити для того, щоб їх позбутися і маємо вірити в допомогу Вищих Сил.

З останнім, правда, у нас проблеми. Віра в Бога для нас теж вже стала залежністю. Тому що асоціюється з патерналізмом, з вірою в Великого Батька, який вирішить за нас усі наші проблеми.

А ми, не напружуючись, й далі лежатимемо на дивані. Але звільнившись від однієї залежності, не краще замінити її іншою.

Така віра не допоможе. Нам потрібна інша ідея Вищої сили – яка б дала змогу віднайти в собі те слабке відчуття, що прагне до кращого. Відчуття, що асоціюється не з новою залежністю, а навпаки – зі звільненням від неї.

Так Свобода, не будучи протилежністю Бога, стає доповнюючим принципом до Віри в нього. Бо одне неможливе без іншого.

Свобода без віри в Ідею Вищої Сили неодмінно призводить до Хаосу і Розрухи, породжуючи Беззаконня. А Бог, що не визнає Свободи Людини, рано чи пізно стає предтечею фанатизму і тиранії.

І що характерно – говорячи про ідеологію, ніхто з нас не враховує цього. Ідеології, в нашому розумінні, це щось сугубо матеріальне (а отже й не Божественне) і таке, що має керувати масами, овиваючи їх новою залежністю. Але аж ніяк не те, що надає їм свободу.

Всі проблеми України – через нездатність поєднати ці поняття, зрозуміти цю істину єдності Бога і Свободи. Так просто. От тільки надії на те, що усвідомлення цінності такого поєднання все ж з’явиться, вже практично не зосталося...

Ігор Лубківський, для УП