"Die Luft der Freiheit weht" - "Веет ветер свободы"

"Die Luft der Freiheit weht" - "Віє вітер свободи"

Таким є девіз - німецькою мовою - що з 1898 року прикрашає герб авторитетного американського Стенфордського університету.

Автор цитати - німецький гуманіст Ульріх фон Гуттен (1488-1523), і нагадує вона про свободу диспутів, яка з часів середньовіччя належить до "базового курсу" в університетах.

А ще вона вказує на необхідність незалежності освітніх закладів, яка під назвою "академічна свобода" є центральною цінністю гуманістичного освітнього ідеалу.

Посольства - не академічні заклади. І все ж їхня роль з перебігом часу зазнала змін. Сьогодні вони є чимось набагато більшим, ніж просто представництвами своїх держав. Вони роблять свій внесок у широкому розумінні цього слова в міждержавний обмін.

Щоправда, тут є відмінності у підходах. Дехто вбачає свою мету в пропаганді славетних сторінок власної держави або власної культури. Інші меншою мірою роблять наголос на фронтальній презентації, а хочуть діяти в інтерактивному режимі.

Від часу відкриття Посольства Німеччини воно співпрацює з багатьма українськими освітніми закладами, а також і з державними установами для того, щоб сприяти відкритому спілкуванню. Його будівля використовується для доповідей, концертів, панельних дискусій тощо, зокрема, з питань правової реформи, енергоефективності, політики у сфері охорони здоров'я і т.д.

До заходів, яким Посольство відкривало свої двері, належить також розмаїта у тематичному відношенні низка історичних доповідей. Цій лекційній серії Посольство пропонує відповідне обрамлення, але, звичайно ж, не висловлює жодного ставлення щодо змісту.

Так було, наприклад, у випадку з доповіддю Єнні Альварт "Тарас Шевченко в культурі спогадів та політиці відносно історії в Україні", яка саме зараз, у дні вшанування пам’яті Шевченка, знову заслужила підвищену увагу. Те ж саме стосується і майбутньої доповіді Манфреда Целлера "Динамо Київ як приклад фанівської історії радянського футболу".

Звичайно, було б добре, якби в Києві, аналогічно як у Парижі, Лондоні, Варшаві та Москві, існував би Німецький Історичний Інститут, який би брався за доволі чутливі питання нової та новітньої історії і робив би більше для обміну між нашими істориками. Проте цього немає. Це ще одна причина, чому Посольство надає свої приміщення для циклу історичних доповідей.

Звичайно, у випадку з нещодавньою доповіддю історика Россолінскі-Лібе можна було б подискутувати з питання, чи не були б замість одних лише доповідей доречнішими дискусії різних істориків з відповідних тематик, аби дати більше місця різним точкам зору.

Щоправда, що стосується зазначеної доповіді у німецькому Посольстві, то попервах вона намічалася лише як одна з декількох. Попередньо було домовлено, що він виступить зі своєю темою в чотирьох різних закладах України.

Але оскільки у кінцевому підсумку в жодному іншому місці в Україні для його доповіді з послідуючою дискусією не було надано можливості, це спричинило "виняткове положення" Посольства, яке насамперед ставить головне запитання: "чому?". Чому сталося так, що у проведенні всіх інших заходів, деякі з яких планувалися ще заздалегідь, було відмовлено? То чи не було б для України, для розвитку дискусії щодо історичної тематики в Україні краще, якби також і в Посольстві доповідь була скасована?

Я думаю, що ні, і саме з декількох причин.

Україна, і на це по праву було вказано, знаходиться в процесі знаходження власної ідентичності, "nation-building" - не в сенсі творення просто нації, а державної нації. Тут важливу роль відіграє минуле, і тому важливо віднайти, що становить ’солідарну спільноту’ (Ернест Ренан).

Велике значення у цьому відношенні мала, без сумніву, тематизація Голодомору, оскільки з ним може ототожнювати себе переважне число українських сімей. Інші питання, також і ті, що мають за основу т. зв. "націоналістичний дух", очевидно мають меншу ототожнюючу дію.

І все ж, на довгострокову перспективу також і від цих питань не можна буде ухилитися. У Німеччині певний період часу точилася інтенсивна дискусія з питання, чи трактувати німцям 8 травня 1945 р. винятково як "день поразки", а чи ж як "день звільнення".

І саме Федеральний президент Ріхард фон Вайцзеккер своєю знаменитою "Промовою з нагоди 8 травня" довів до свідомості німців, що треба "дивитися правді в очі, якою б вона не була".

Остаточної істини, істини в кінцевій інстанції також і наш колишній президент тоді не проголосив, і сьогодні теж існують різні міркування щодо цієї теми. Проте він дав дискусії новий поштовх. І ще одне - він порушив цю дуже спірну тему.

Це дає мені привід перейти до другої причини, чому дискусія відбулася в Посольстві:

В деяких випадках толерантність вимагає мужності, адже формулювання спірних тез може привести до скривдженостей, а наукові дискусії з огляду на запекле фронтальне протистояння на перших порах не принесуть жодних нових спільних пізнань.

Однак саме в таких складних констеляціях обставин цінність наукової дискусії полягає уже в самому тому факті, що вона може відбутися. В таких випадках це називають "свободою науки" або "свободою висловлення власної думки". Бути толерантним відносно легко, якщо я згоден з думкою свого візаві. Незрівнянно трудніше при наявності розбіжностей у поглядах. І вже зовсім проблематично, якщо дискусія ведеться публічно.

Також і озираючись назад я вважаю, що добре, що ми не зігнулися під тим тиском, який чинився на нас.

Я думаю, що позаминулого четверга "повіяв вітер свободи": як назовні, перед Посольством, де демонстранти мирно і гучно реалізували своє право на свободу висловлення своєї (політичної) думки, так і всередині Посольства, де була небайдуже прочитана доповідь і був цивілізований спір з грунтовними аргументами.