Ликвидировать президента, должность

Фатально не щастить нам, українцям на гетьманів, королів, отаманів... А тепер – на президентів.

Усі чотири президенти періоду відновлення Незалежності України за час своїх каденцій докладалися не до розвитку держави; кожен зробив внесок у її деградацію – демографічну, технологічну, інтелектуальну, культурну, соціальну, економічну й, навіть, іміджеву.

За наявного величезного національного ресурсу й потенціалу, при 4-ох президентах Україна безупинно скочувалась все нижче й нижче в глобальній світовій конкуренції народів.

Кожен з 4-ох президентів ставав не об'єднуючою силою для нації, а навпаки – фактором національного розбрату, непримиренності й протистояння по лінії, близькій до лінії Дніпра.

Кожні вибори президента перетворювались на внутрішню війну – політичну, історичну, культурну, світоглядну, ментальну – зіштовхуючи дві половини одного народу в принциповому, але такому непотрібному нам самопоборюванні.

Навколо кожного президента миттєво збиралась не інтелектуальна еліта нації, а зграя скажених паразитів нації, які без будь-яких гальм, чи, даруйте, совісті, займались розкраданням і нищенням національного потенціалу. І, врешті, перетворили 7-му економіку світу, за оцінкою ООН 1991 року, – на відсталий сировинно-транзитний придаток до цивілізованого розвиненого світу.

Україну за рівнем соціально-економічного розвитку вже й не порівнюють із жодною європейською країною. Наш теперішній рівень порівнянь – відсталі країни Африки, Азії, Латинської Америки...

Кожен президент, будучи формально главою виконавчої гілки влади, і маючи свою паралельну президентську вертикаль виконавчої влади на місцях, – не відповідав за її дії та результати роботи, перекладаючи всю відповідальність на уряд і його керівника.

Кожен президент, будучи главою держави, основною своєю роботою вважав пошук винних – чи то в парламенті, чи то в уряді, чи то в місцевій владі.

Уся політична діяльність в Україні зводиться не до політичної конкуренції економічних, культурних чи геополітичних ідей, а до непримиренної битви за одну посаду – президента.

Наслідками цих битв, уже більше 20 років, є втрати працездатного населення на 6,5 мільйонів чоловік, обвал національного фізичного виробництва товарів у 3,5 рази, девальвація гривні за її коротку історію в 5 разів...

Якщо ж вибори президента в Україні завжди перетворюються на загострення внутрішніх конфліктів, а самі Президенти завжди стають не креативним, а деструктивним фактором національного життя, то напрошується єдиний висновок-метод для виходу із цієї тупикової ситуації.

А саме, необхідність в Україні ліквідації фактору деградації – ліквідації інституту президентської влади.

Себто, потрібна ліквідація посади президента.

Ця критична потреба досягає свого апогею саме зараз – далі з такими президентами жити не можна!

Очевидно, складається так, що історично Україна повинна жити за чисто парламентською політичною моделлю.

Це суспільно-життєво необхідно для того, щоб ліквідувати фактор протистояння і деградації та звести політичне життя не до війни з одним переможцем і рештою принижених і підлеглих – а до вибору між багатьма політичними силами та ідеологіям, що проходять до парламенту і формують консенсус поглядів, принципів. І, відповідно, уряд згоди, який єдиний відповідальний за всю роботу виконавчої вертикалі влади, а спільно з парламентом – за всю ситуацію в країні. Уже без жодних можливостей для політичного переведення стрілок на когось від себе.

Очевидно, життєво необхідно покінчити з історичною хворобою взаємопоборного гетьманства, і повернутись до ментально-українського колективного способу прийняття рішень – толока, Віче, Рада.

Саме колективний політичний консенсус у радах усіх рівнів повинен визначати наше життя.

А не самозакохані гетьмани, королі, отамани, президенти...

Андрій Новак, голова Комітету економістів України, спеціально для УП