ЦСКА как симптом психопатологии обыденной евроинтеграции в отдельно взятой стране

Можливо і добре, що наша країна зупинилась на шляху до Європи. Ну для чого тягнути багатомільйонне суспільство до якихось незрозумілих стандартів?!

Краще посадити одного політичного лідера і вирішити психологічну кризу цілого народу.

Адже для того, щоби прийти до Європи нам потрібні ні прямі без’ямні дороги, ані верховенство права, ані чиста безконвертна зарплатня, ані демократичні вибори – нам потрібна нова підсвідомість. А зміна психічних процесів – завжди болюча операція.

Для чого ж тоді насилу євроінтегруватися, якщо "нізи не можуть, а верхи не хочуть"?!

Ну не можуть нізи, і навіть не хочуть.

Уявіть собі. Невеличкий спорт-бар на Київській Оболоні. В такому собі ковбойському стилі (хоча чомусь з бельгійським пивом, щоправда свіжим і смачним, а це зараз рідкість в наших краях). Не рахуючи одного столика до безтями закоханих студентів, яким "просто нема де" і які використовують будь-який міліметр простору для вияву свого лібідо на повну катушку, решта закладу заповнена футбольними вболівальниками.

Різними – активними і геть зовсім не ентузіастичними, які прийшли просто заради компанії друзів. Їх об’єднувало одне – всі вони були тим, що зветься у нас середнім класом. Ну, а кому ж в будні ходити по пабах?

І всі вони вболівали в той вечір за одну команду – МОСКОВСЬКИЙ КЛУБ ЦСКА. Він протистояв тоді на штучному газоні свого стадіону під лютий мороз МАДРИДСЬКОМУ РЕАЛУ.

Ніколи би не подумав, що люди, які виховувалися в 90-тих, а кар’єру будували в нульових, які їздять на іномарках, п’ють якісне європейське пиво, ходять в західного штибу ресторації, відпочивають явно не в Криму чи в Сочі, і майже 100% ратують за європейські стандарти життя, попри всю пропаганду злісної єврокризи, у свій вільний час віддають свої нервові клітини, вболіваючи з московський футбольний клуб.

За клуб, який навіть своєю назвою є символом мілітаризованої радянської імперії.

О’кей! Я можу зрозуміти певну несимпатію до Реала. Я, наприклад, дуже не люблю Кріштіано Рональдо. Ну не подобається він мені. Не подобаються ні його прямі ноги, на яких він бігає, наче ножиці ріжуть, ні його гламурно-зірковий вигляд поза футбольним газоном.

Можу зрозуміти нелюбов до тренера Моуріньо. Адже за витівки та гострі висловлювання його можна цілком справедливо вважати зарозумілим, пихатим, гордовитим і надто самовпевненим павичем сучасного футболу. Але у нього не відняти геніальності, освіченості та інтелектуалізму.

Я навіть можу зрозуміти ярих фанатів Барселони, які по всьому світу принципово вболівають проти основного ворога каталонців – проти "вершкових".

Але вбийте мене, я не можу зрозуміти, як, в принципі, євро зорієнтовані люди можуть вболівати за ЦСКА в такому матчі?! Чому я маю стримувати свої негативні емоції, коли Рональдо промахнувся і не забив другий м’яч, тільки через те, що відвідувачі за сусідніми столиками можуть мене неадекватно сприйняти й вдатися до адекватних (з їхньої точки зору) дій?!

Це ж які в головах людей мають сидіти глибокі ментальні структури, поведінкові стереотипи й естетичні принципи, аби так сильно бути вшитими в тканину старої соціальної і геополітичної реальності.

Ми вже давно інша країна, у нас інші устремління, у нас інші цінності, у нас різні уявлення, але ми все одно озираємося на нібито спільне минуле. Ми все одно затягуємо себе назад в трясовину тієї старої системи координат, що, як і кожна трясовина, означає для нас погибель.

Ви скажете, що я вже передав куті меду зі своїми схибленими оцінками простого футбольного матчу?!

Але цей матч – лише один невеличкий симптом психопатології нашого буденної євроінтеграції. Одна наша частина, скорше за все ментальна, прагне європейського достатку, захищеності, комфорту, а друга – неупокоренно пристрасна, інстинктивно тягне нас до цілком інакшої стихії.

Ось і стаємо ми такими собі недоєвро-невротиками. І може дійсно треба нам почекати, поки з часом не зміняться наші інстинкти на біологічному рівні? Поки ми не станемо європейцями біологічно.

Ви спитаєте скільки ще чекати і як ми дізнаємося, що вже час настав? Тоді, коли ми припинимо вболівати за ЦСКА і щось святкувати 23-го лютого. А це, на жаль, не скоро.

Андрій Кулаков, для УП