Когда общество проснется?

Якими будуть наступні президенти, парламентські партії, чиновники на місцях? – Нашим відображенням у дзеркалі. І тільки.

Це як яблуня і яблуко, яке, як відомо, далеко від тієї ж таки яблуні не падає. Ці керівники вийшли з того ж-таки народу, це як батьки й діти – одні дуже нагадують інших. У нас спільні цінності, мораль і звички.

Ми – одне тіло, ми разом створили ту країну, життя в якій залишається дуже складним.

За повноліття нашої незалежності багато чого встигло змінитись: президенти, ми самі, відгриміли помаранчева й синя революції, виросло покоління, яке вже не пам'ятає Союзу. Однак одне залишилось незмінним – ми залишилися скраю у своїй хаті. І знати, як і раніше, нічого не хочемо.

Що маю на увазі? Ми досі із владою не взаємодіємо ефективно – а існуємо з нею в підкреслено паралельних просторах, які майже не перетинаються.

Надії на те, що хтось за нас умить наведе лад, не справдилися. Вибирали різних політиків, навіть протилежних одне одному, однак жоден не став суб'єктом суспільних трансформацій. Усе більша кількість людей готова проголосувати "проти всіх"... Однак виходу й тут не бачиться.

Підводжу до думки: то, може, слід почати із себе?

Звичайно, громадянське суспільство не будується наказами чи законами. Це поступова трансформація, яка потребує часу...

Та, погодьтесь, запізнюємось. Запізнюємось на життя ветерана, на чиюсь недореалізовану юність, а головне, запізнюємось на майбутнє дітей. Поки ми так і не створили той фундамент, на якому нашим дітям будувати державу.

Тому що не захотіли почати із себе.

Поки громада спить…

А поки громада спить, ми все більше втрачаємо можливостей, перетворюємо навіть найкращі закони на макулатуру, та власними руками виносимо на перші ролі людей, які продовжують надто слабко взаємодіяти з виборцем. Усі медіа та експерти масово шукають підстави для появи нового суспільства, бажано громадянського, про яке так багато говорять, що договорились навіть до громадського телебачення, проте, поки не склалося.

Та формування громадянського суспільства унеможливлює та сама інерція, якої досі ми не позбавились. Її зародки скніють у простій суті – бажанні кожного змінити себе, а значить, країну також. Рух і відповідальність кожного як складової великої сили – громади.

І це не якась віртуальна формула, а цілком прикладна істина.

Як тільки громада сама захоче впливати на власне життя, ситуація почне змінюватися, притому системно. Усе починається з малого – точніше не скажеш.

З малого об'єднання громадян може виникнути громадський контроль за діями влади, при якому більшість чиновників навряд чи спатиме спокійно, а тому змушена буде працювати на результат, бо це стане запорукою їхнього виживання.

До речі, за таких умов випадкових людей у владних коридорах поменшає: не кожному кортітиме працювати під пильним оком громадськості, якщо не мікроскопом. Тим паче, доведеться звітувати, знатися на справі, якою займаєшся, і час приділяти не розвитку власного бізнесу, а тому ділу, за яке взявся.

Коли з'являться піонери?

Слід почати із простого: примусити чиновника рухатись. І це не таке складне завдання, якщо почати рухатися в даному руслі системно: сам собі здивуєшся. Усе починається з того-таки малого.

Якщо в будинку працює ліфт, який, приміром, уже падав, і становить неабияку небезпеку, працюючи досі – то це питання до громади: чому вона не примусила відповідні служби вирішити проблему?

Складається враження, що між чиновниками й громадою – нездоланна прірва. Якщо це виборна посада, то його завдання завалити район листівками, бордами, партійними газетами, виграти вибори – і сісти в комфортне крісло на 5 гарантованих років спокою й достатку. Свого достатку. Бажано на наступних виборах реалізувати те ж завдання, і в той же спосіб.

І в результаті виходить як у Вілла Роджерса: "Після виборів і після одруження рідко отримуєш те, чого прагнув".

Тут доречно згадати 5 статтю нашої Конституції, у якій чітко прописано: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ". Але ж тільки тоді, коли народсам забажає змінити парадигму свого розвитку, і стати реальною владою, а не паперовою формальністю!

А народ складається з тих самих громад, які чомусь досі не примусили танцювати під свою дудку тих, хто це зобов'язаний робити, а навпаки, створили їм близькі до райських умови.

Тим не менш, саме громада, невелика група небайдужих до самих себе людей – може повністю змінити не лише декорації, а глибинну суть відносин суспільства й влади. Нині в українському суспільстві дефіцит саме таких громад, які б разом навчились відстоювати кожного зокрема.

За умови активних спільних дій, результативність – стовідсоткова.

Саме тому із цієї самої громади може вималюватись спочатку громадянське суспільство, а потім уже – народ. Наша головна стратегічна зброя й запорука виживання – це якнайшвидша поява таких громад, їхня активна участь у громадському життя та поява перших результатів.

Будемо сподіватися, що саме перші результати підштовхнуть інших не чекати від сильних світу цього подачок, а примусити їх, нарешті, виконувати взяті чи виборені обов'язки.

Нам потрібна революція…

Оберіть одного з найпродуктивніших підлеглих, спробуйте дати йому повну свободу дій – і ви побачите трансформацію в дев'яноста відсотків випадків. За кілька місяців це буде в ліпшому разі писака, який придумуватиме звіти про нібито проведену роботу, і все менше приноситиме реальної користі компанії.

Запитайте себе: чи ви не такі?..

Ми всі з однакового тіста. Такою є людина. Світ, держава, успішне підприємство існують тільки тому, що запорукою є вертикальне управління. От тільки поставте на найвищий щабель – громаду, народ. І тоді хаосу не буде, а чітка система контролю й взаємодії.

Нам потрібна революція... Уявляєте?

Закликаю до знищення... себе старого, і – оновлення.

Ми можемо продовжувати шукати "нові" обличчя влади, тоді як їх слід творити. Вимагати результатів, примушувати звітувати, виказувати недовіру й пильно контролювати.

Гуртуймось!

Олексій Цівенко, голова районного осередку Народної Партії, Київ, спеціально для УП