Малоукраинство

Extreems meet
(Протилежності сходяться)
Англійське прислів'я

Україна – це велика європейська і середня в глобальному вимірі країна із однією з найбільших світових діаспор. За 20 років вона відбулася як держава, патріотами якої вважають себе більшість її населення.

Українці – це великий слов'янський етнос, що становить більшість (78%) населення України, і водночас – 46 мільйонів її громадян.

Та існують досить впливові сили, для котрих така Україна – то занадто велика, котрі більш чи менш свідомо хочуть зменшити Україну до своїх "зручних" рамок. Витіснити, відокремити, ізолювати або асимілювати "інакших".

Інь і янь малоукраїнства

"Краще було, якби на цей конкурс (Євробачення) поїхала людина, яка представляє саме Україну. А виходить так, що ми не хочемо показати своє обличчя. І Україну будуть асоціювати з іншим континентом, десь в Африці".

Так член політради "Свободи" Юрій Сиротюк відреагував на перемогу Гайтани 20 лютого 2012 року.

Ідея "малої зручної України" має широкий спектр – від міфу Донецько-Криворізької республіки, розкручуваного містифікаторами Корніловим та Чаленком, до концепції незалежної Західної України авторства чернівецького інтелектуала, довготривалого співробітника штабу Партії регіонів Олега Хавича.

Ці маргіналії, втім, мають у реальній політиці своїх братів по розуму. З одного боку, це крайнє крило Партії регіонів, представлене, крім нардепа Колесніченка, мером Одеси Костусєвим і секретарем Донецької міськради Левченком, плюс будівниками пам'ятника "жертвам УПА" у Луганську.

З іншого боку, це партія ВО "Свобода", котра хоче встановити пам’ятник "СС Галичина" в Одесі і не вважає людей з іншим кольором шкіри гідними представляти Україну.

Обидва підходи є анахронічними: один застряг у бездержавних радикальних етнонаціональних війнах 1930-40-вих, другий – у стереотипах брєжнєвської національної і зовнішньої політики 1970-тих.

Незначна модернізація (наприклад, маніпуляція одними ліберальним мовним законодавством ЄС чи антиеміграційна риторика інших) не змінюють глибинної структури взаємних фобій.

"Антимоскалізм" одних – рідний брат "антисвідомітства" інших: обоє ворожі до "центру", вважаючи свою крайність за норму. Форма є змістотворчою: негатив, конфлікт і підкреслювання відмінностей, орієнтованість на минуле, розколююча, а не об’єднуюча риторика, мова ненависті і зневага до всіх крім однодумців – спільне для обох.

Не варто їх недооцінювати: кожен з підходів лякає як не брєжнєвською русифікацією, то балканськими етнічними чистками. Страх заважає думати і закриває ворота до спілкування з інакшими, стимулюючи до "захисного нападу".

Західні малоукраїнці

"У нас є близько 14% людей, які вважають, що їхня рідна мова – російська. Це говорить про страшну мутації їхньої свідомості. Це 5 мільйонів українців-дегенератів. І їх потрібно врятувати", – з заяви Ірини Фаріон 4 червня 2011 року.

Західним малоукраїнцям властиве непризнання українцями тих, хто не говорить українською. Це – сприйняття національної меншини або діаспори в інодержавному та інокультурному середовищі, але аж ніяк не представників національної більшості, котрі повинні були б інтегрувати навколо своєї етнічної "сім’ї" усю багатоетнічну громадянську "родину".

Відтак, у них повністю відсутня реалістична концепція існування російської мови як найбільшої меншинної мови України, відсутнє адекватне сприйняття російськомовних співгромадян, у першу чергу, саме російськомовних етнічних українців, що створює зайві психологічні перешкоди – тяжко адекватно сприймати хворого на комплекс "правильного українця".

Складається враження, що якби Брежнєв замість русифікації провадив українізацію – малоукраїнці оголосили б його своїм вождем. Їхнє примусове асиміляційне перевиховання "несвідомих" нагадує радянське "знищення класів". Звідси родом безглуздий і беззмістовний міф "насильницької українізації" з квінтесенцією "чемодан-вокзал-Росія".

Західні малоукраїнці нездатні "перейти Збруч" у трактуванні історії. За своїм радикальним антисовєтизмом і антиросійством вони готові зменшувати свою історію Малої України лише до зручних для них фактів і персоналій, відправляючи інше та інших в забуття або в табір "ворогів".

Західне коріння українства, його довготривалі зв’язки з Польщею також є завеликими, щоб уміститися у цій малоукраїнській концепції. Саме тому проект великої Європи є так само неприйнятним для них – можливо тому, що туди має увійти велика Україна?

Східні малоукраїнці

"Вместо профессоров медицины, Канада прислала осматривать Тимошенко национально-свидомых диаспорян уровня участковых врачей", – повідомив Вадим Колесніченко 16 лютого 2012 року.

У східних малоукраїнців дзеркальні проблеми: вони не готові сприймати "свідомих" українців, котрі просто дратують їх своєю мовою і незалежною поведінкою. Саме тут видно "синдром односторонньої поваги", коли російською розмовляти – ввічливо, а українською – ні.

За своєю суттю східні малоукраїнці є російськими лінгвонаціоналістами, стратегічною метою яких є встановлення російської мови як єдиної державної в Україні (найкращим методом тут виступає державна двомовність), або, принаймні, збереження мовної гомогенності на Сході та Півдні, з подальшою експансією в Центр і навіть на Захід.

Роздратування кримського спікера Константинова урядовими листами українською – нефройдівська обмовка радикального радянсько-російського лінгвонаціоналіста.

У них також не існує чіткої концепції вживання української мови в Україні, крім фарсового "мова базару і фольклору", а слово "русифікація" викликає потік злих і малозмістовних заперечень.

Вони категорично не готові до того, що російська мова – це мова чисельної, впливової – але меншини.

Протиставлення "великої" (змістовної, науково і інтелектуально сильнішої, культурно присутнішої і, зрештою, комерційно виправданої) російської проти "малої" української – квінтесенція їхнього малоукраїнства. Наступне покоління регіоналів досить відверто говорить про це.

Оскільки історично їхня мала Україна є тільки радянською, вони відкидають нерадянську Україну як ворожу, "нацистську", "австро-німецьку" або "натовську". Звідси їхня фобія української діаспори, ненависть і страх до якої вони намагаються приховати за словами зневаги. Звідси – аналогічне відфільтровування історії від незручних фактів і персоналій.

Цим особам так само не хочеться до Європи, як і їхнім опонентам, бо Європа також завелика для них, їм хочеться тіснішого і однаковішого простору.

Насамкінець

Ви не почуєте цього вголос від топ-спікерів малоукраїнства, але їх прихильники внутрішньо вже змирилися з тим, що треба буде відрубати "бандерівську Западенщину" чи "москальський Крим з Донбасом". Вони хочуть своєї власної маленької, зручної, однакової України.

Та Україна – велика держава, і саме тому вона не може бути однаковою. Світ змінюється – і змін Україна уникне хіба якщо скопіює лад Північної Кореї – від фізичної, економічної та інформаційної ізоляції громадян до тих же ж розстрілів інакших. Але "острів Україна" за зразком Науру – неможливий і небажаний.

Українство зможе вижити тільки будучи внутрішньо об’єднаним і глобально присутнім. Тоді, коли українські діаспори Канади і Росії, присутні в урядах цих країн, однаково просуватимуть дружбу і взаємовигідну співпрацю з Україною.

Тоді, коли наша унікальна етнічна естетика стане світовим брендом, за яким нас відрізнятимуть від японців, французів чи мексиканців – і водночас громадянська культура не допустить насильства над ідентичностями один одного.

Тоді, коли українцями захочуть бути мільйони жителів світу – а ми обиратимемо для себе найкращих.

Остап Кривдик, політолог, активіст, для УП