Изменений к лучшему не будет без реформы высшей школы

Уперше в суспільстві маємо досить пікантну ситуацію.

Уряд вносить у парламент нову редакцію закону "Про вищу освіту". Громадськість протестує. Прем'єр-міністр зустрічається з освітянами й студентством. Приймається небувале рішення. Закон не відкликають, але в парламенті він не розглядається, доки його суттєво не доопрацюють. Очолює комісію по внесенню пропозицій до законопроекту опальний академік Михайло Згуровський, ректор КПІ.

Причини цього зрозумілі. Влада відчуває, що реформи захлинаються із-за кадрового голоду – "донецьких" на всю країну не вистачає, та й професіоналізм останніх не безспірний.

Закон від профільного міністерства дещо змінює у вищій освіті. Але відповідей на стратегічні виклики сьогодення не дає.

Зрозуміло, що нинішній стан освіти є кризовим, тривале "реформування" веде її в глухий кут.

Порівняно з 1990 роком на українську освіту реальне бюджетне фінансування скоротилось більше ніж утричі. Але ця цифра обрахована ще й без підтримки базових підприємств. Тому оснащення університетських лабораторій на 80% є застарілим, а стан приміщень і споруд є критичним.

У принизливому стані перебувають викладачі, які отримують платню в рази нижче від своїх європейських колег. Навіть у відповідності з діючим українським законодавством, щомісячно наш професор чи доцент недоотримає близько 3000 гривень. Бюджет одного провідного університету, типу Кембриджа чи Оксфорда, більший, ніж сукупний бюджет наших 350 вузів.

Зрозуміло, що перемін на краще не буде без серйозних, державницьких реформ в освіті, зокрема, у вищій школі.

Революційних змін потребують стосунки українських університетів із бізнесом, громадськістю, владою.

А нині наші вузи тримають оборону в окремому окопі, відстрілюючись від КРУ, податкової й інших напастей. До того ж їх нині насильно намагаються вмонтувати в політичну боротьбу на боці влади. Іде неприкрите адміністрування й тиск. Крок вправо чи вліво – розстріл.

Перше, що необхідно зробити – це виконувати законодавство щодо освіти. Не може освіта фінансуватись аби як. Замість законних 10% від ВВП, тобто 150 мільярдів гривень, на галузь в 2012 році виділено 6,1% від ВВП. Якщо відкинути кошти від плати за навчання, то ця цифра сходить до 5%.

Отже, мінімально освіта недоотримає в цьому році 60-70 мільярдів гривень!

Але якби й ці кошти надійшли до освітян, то радикальних змін усе одне не відбулося б. Бо будівництво сучасного лабораторного корпусу, наприклад, з нанотехнологій, вартує більше 4-х мільярдів гривень. Потреби на капітальні ремонти також сягають сотень мільярдів гривень.

Тому без участі вітчизняного бізнесу, законодавчого стимулювання його – вкладати в підготовку кадрів і розвиток технологій ніхто нічого не буде.

Розрахунки показують, що у світі підприємці 5-7% від фонду оплати праці витрачають на ці цілі. Отже, в Україні ця сума мусить бути в межах 15 мільярдів гривень щорічно. Це більше ніж сукупний бюджет державних університетів.

А поки ми спостерігаємо споживацьке ставлення підприємців до підготовки кадрів. Ніхто сьогодні не назве серйозного університету, який був би створений вітчизняними олігархами. Є легенькі спроби, декларації, заяви, є й дрібні програми, якісь курси й школи, існує направлення своїх дітей на навчання закордон...

І все.

Надія вузів вирішити фінансові питання за рахунок плати за навчання є ілюзорною. Цього не відбудеться із-за бідності наших громадян.

Звичайно, без демократизації освітнього процесу, автономії вузів, підтримки студентського самоврядування, радикального оновлення форм і змісту методів навчання, реального запуску потрійної освітньої спіралі "освіта-наука-виробництво" – нічого не буде.

Але якщо оперативно не діяти, не волати до суспільства й громади, то все залишиться як є.

Спочатку було слово. І новий закон "Про вищу освіту", який доопрацьовує наукова громадськість, мусить бути цим словом.

Станіслав Ніколаєнко, доктор педагогічних наук, голова партії "Об'єднані ліві і селяни", спеціально для УП