Предательство

Не відпускають думки про двох хлопців. Одному сьогодні було би 36 років. Другому – тільки 21. Якби дали дожити.

Ані Стивен Лоуренс, ані Ігор Індило не дожили до свого двадцятиріччя, загинули насильницькою смертю. Один на лондонській вулиці, другий у Шевченківському відділку міліції Києва.

Об’єднує їх початкова зрада з боку влади.

4 січня 2012 року англійський суд засудив двох чоловіків до 15 років позбавлення волі за вбивство 18-річного чорношкірого британця Стівена Лоуренса. Це вбивство сталося в 1993 році.

Це максимальний термін покарання з огляду на вік злочинців у момент скоєння злочину.

Засуджені належали до молодіжного расистського угрупування, й разом з трьома іншими молодиками напали на Стівена біля автобусної зупинки і зарізали його. Усі докази та показання друга Стівена, який встиг утекти, свідчили про участь у вбивстві п’яти конкретних осіб. Проте через цілу низку помилок із боку поліції, здавалося, всі уникнули покарання.

Коротше, окрім расистської мотивації, якої ніхто не заперечував, наразі нічого, що могло би здивувати українського читача.

Трагічна смерть та провал як поліції, так і суду викликали справжнє обурення в Англії. Саме гучність справи та шок від очевидного краху правосуддя підштовхнули правоохоронні органи вжити заходів із протидії расизму в своїх лавах, та й вперто продовжити розслідування.

А ось в 2011 арештовано двох із п’яти осіб. Звісно, допомогли більш сучасні технології, що дозволили виявити мікроскопічні сліди крові на одязі підозрюваних.

Допомогли й широкий резонанс та сором цілої нації перед жертвою. Разом із свідомістю, що безкарність породжує ще більшу безкарність та всім загрожує.

Резонансною зазвичай називають і справу Ігоря Індила, молодого студента, який помер у ніч на 18 травня 2010 в Шевченківському відділку міліції. Адже зам’яти загибель абсолютно здорового хлопця у відділку міліції завадили журналісти "1 + 1".

На тлі всезагального обурення, ще в травні прокуратура порушила кримінальну справу за фактом "перевищення службових повноважень" співробітниками міліції.

Згодом і президент доручив генпрокурору взяти справу під особистий контроль і "розібратися у загибелі студента", та й не абияк, а "в максимально стислі терміни".

Перед телекамерами зустрівся з матір’ю Ігоря, пообіцяв "обˈєктивне розслідування".

Але за кадром міліція продовжувала розповідати байки, ніби Ігор сам упав на підлогу камери, вдарився головою, від чого і помер. Шукали інформацію про дитячі травми, що мали пояснити смерть здорового хлопця.

За інформацією Української Гельсінської спілки з прав людини, представники МВС намагалися тиснути на свідків.

Судячи з репортажів з зали судових засідань, на одного з них – хлопця, який приїхав до відділку міліції разом із Ігорем, – натиснути вдалося. Ще й вельми ефективно. Видно, що хлопець наляканий.

А що означало "особистий контроль" генпрокурора? Кілька суворих слів перед камерами, зокрема й догана підлеглим за оприлюднення в Інтернеті фрагментів відеозапису останніх годин Ігоря в камері. Та й прокуратура весною 2011 домоглася скасування рішення суду про відправлення справи на дорозслідування причин смерті Ігоря.

Замість з’ясування причини смерті висунули звинувачення дільничному Сергію Приходьку та черговому Сергію Коваленку в "перевищенні влади" та "службовій недбалості".

Одного судили за незаконний характер утримання Індила в міліції, другого за те, що не перевірив, на підставі чого був затриманий студент. Другого суд амністував 23 грудня, а 5 січня Сергія Приходька, який затримав Ігоря, засуджено на 5 років позбавлення волі з відтермінуванням покарання на два роки.

Суддя сам згадав про "широкий суспільний резонанс" справи. Резонансною наразі виглядає і абсолютна порожність обіцянок влади та марність щирого обурення громадськості.

У Великобританії 4 січня представники поліції натякнули, що на місці решти вбивців вони би спокійно не спали. Вірити, що це так, уже можна.

А в Україні, де спокійно залишаються на своїх посадах кати, та судові процеси перетворюють в знущання над пам’яттю загиблого?

Соромно перед Ігорем Індило та його батьками.

Соромно та страшно, бо кожний факт безкарності вбивць-міліціонерів може обернутися новими жертвами.

Галя Койнаш, для УП