"И щуку бросили в реку"?

Чому резолюція ПАРЄ сподобалась президенту Януковичу?

Тому що вимога зміни 364 та 365 статей ККУ надає Януковичу та його команді гарантії безпеки й недоторканості на майбутнє, яких не було навіть у Кучми. І не рятує Тимошенко.

Бо, по-перше, не заважає провадженню інших справ проти неї, а по-друге – радше ускладнить уже розпочаті процедури касації та розгляду її скарг у Європейському суді із прав людини.

Чому Янукович не злякався погрози санкцій?

Бо виконати більшість вимог резолюції формально й так планується. Крім того, Парламентська Асамблея Ради Європи, котра колись так турбувалась про завершення розслідування справи Гонгадзе й, головне, покарання замовників убивства – тепер просто забула про цю справу. І це дає право Ганні Герман твердити, що "обіцяти – не означає одружитись".

Натомість змога відмінити кримінальну відповідальність за посадові злочини, котрі влада скоює чи не щодня, – блакитна мрія кожного узурпатора й диктатора. Але не кожному вдається отримати не просто згоду на це, а пряму вимогу з боку супердемократичної інституції, що покликана поставити всілякі заборони на шляху тих самих узурпаторів і диктаторів.

І отримати не в усній формі чи в якихось там натяках, як було досі, а письмово, з номером та печатками – легальніше не буває!

Українська влада це зробила.

Зробила з допомогою найбільш неприйнятного для цивілізованих європейців метода, який зазвичай використовують терористи – шантажу заручниками.

Цікаво, що ПАРЄ примусили зробити запис про декриміналізацію статей 364-365 навіть без врахування бажань самих заручників. Адже, як відомо, пані Тимошенко, коли могла особисто це робити, прямо заперечувала таку потребу. А її адвокат пан Сірий і після ухвалення резолюції ПАРЄ наполягає, що справа не в статтях, а в їхньому застосуванні.

У небажанні Тимошенко декриміналізувати статті 364-365 можна вгледіти що завгодно: від специфічного виправдання газового контракту – до прагнення колись застосувати ці ж статті до своїх опонентів. Але це в даному випадку не так важливо.

Мабуть, ПАРЄ зовсім не мала на увазі своєю резолюцією підштовхнути Україну до запровадження повної недоторканості політиків і урядовців. Навпаки, у резолюції перелічено велику кількість пропозицій щодо послаблення імунітетів посадовців, підвищення відповідальності депутатів, і навіть повернення реалістичного механізму імпічменту президента.

Але всі ці рекомендації стосуються загального покращення конституційного, так би мовити, "клімату" в Україні. І навіть, власне, згадування про них із боку українських владоможців тепер актуалізується лише під час чергового конституційного процесу. Він хоч і започаткований Януковичем у виглядіКонституційної Асамблеї, але результату дійде ще не зараз. І то не відомо, якого саме результату.

Тим часом звільнення від відповідальності має всі шанси на негайну реалізацію. Тому два місяці до ревізії з боку ПАРЄ – не такий уже малий термін.

Маючи пряму письмову вказівку ПАРЄ, парламент здатен швидко переписати згадані статті. Якщо представники ПР самі голосували в Страсбурзі – то чому б не голосувати й у Києві?

А в разі "принципової відмови" ПР – справу зроблять руками опозиції, тушок і решти владної коаліції. Кому вже, як не Литвину, подбати про це...

Адже ВР ніби тільки-но й чекала "письмового дозволу" із боку ПАРЄ. Хоча підготовлений членом фракції БЮТ паном Швецем законопроект жодного разу не був ухвалений, але не був і провалений та знятий з розгляду. Спікер Литвин кожного разу залишав питання "на майбутнє".

І це майбутнє, нарешті, настало.

Тож політична еліта України отримає новий, більш ефективний, ніж тимчасова депутатська недоторканість, постійний імунітет від відповідальності за перевищення влади та за інші посадові злочини, скоєні під виглядом політичних рішень у часи свого правління.

От приклад.

Стаття 364 поточного Кримінального кодексу України, котру нерідко для яскравості враження називають "сталінською", насправді відповідає 166-й статті КК Української РСР від 1960 року.

А це і є та сама стаття – зловживання владою – за якою ще не так давно відбувалося провадження кримінальної справи проти Леоніда Кучми стосовно вбивства журналіста Гонгадзе. Це та сама справа, котру щойно українські суди закрили на підставі рішення КС про неможливість брати за докази плівки Мельниченка.

Тоді адвокат Теличенко обурювалась, що суди в порядку оскарження відкриття справи, розглядали її по суті, тобто оцінювали докази, чого не мали права робити. Але фактично на той момент завдяки цьому порушенню сама стаття "зловживання владою" в стосунку до Кучми не була ніким заперечена. А заступник генпрокурора Кузьмін заявив, що ніхто не заважає йому відкрити проти Кучми справу на підставі інших, ніж плівки Мельниченка, доказів.

Чи збережеться така можливість після скасування статей 364-365?..

Теперішні опозиціонери також мають добре розуміти зв'язок між статтями 364-365 УКК та 166-ю статтею КК УРСР, між справами Тимошенко й Кучми-Гонгадзе. Це ж вони постійно повторюють, що всі репресії проти них виходять безпосередньо з кабінету глави держави.

Чим ці їхні звинувачення відрізняються від звинувачень Мельниченка проти Кучми, – окрім представлення доказів? І як інакше, ніж "зловживання владою", треба називати дії Януковича, – що з подачі опозиції практично визнала й ПАРЄ, безпосередньо звертаючись до президента України з погрозами санкцій?

Парадокс лише в тім, що поточне зловживання владою в Україні ПАРЄ воліє називати "вибірковим правосуддям". А, наполягаючи на декриміналізації відповідних статей, саме згадане зловживання також радить вважати "політичною помилкою".

Тож санкції за таку от "помилку" не можна буде здійснювати всередині країни, а лише з боку міжнародних структур?

Знову доводиться в цьому контексті згадати справу Гонгадзе. Свого часу вона перетворила Україну на центр негативної уваги ПАРЄ: скільки резолюцій, скільки попереджень, умов та допоміжних заходів було застосовано!

Але потім помаранчева революція наче стерла з європейської пам'яті всі ці подробиці. Більше того, під час політичної кризи 2004 року тодішні очільники Європи брали участь у її розв'язанні. І, схоже, прийняли на себе частину негласної відповідальності за подальший імунітет Кучми.

Як "компенсацію" за безкровний фінал помаранчевої революції?..

То хіба не Ющенко, а з ним Тимошенко з Турчиновим і Луценком протягом п'яти років виконували функції гарантів недоторканості Кучми? Замість закону про гарантії, розробленого ще до тих виборів паном Ківаловим?

І от нині в ПАРЄ проблеми Тимошенко-Луценка заступили проблему Гонгадзе...

Може, треба розглянути питання, чи не піддаються Юля та Юра тортурам ув'язнення саме через зв'язок зі справою Кучми? Може, лише як побічний результат, статті про посадові зловживання навмисно обрані для них саме з метою виходу на ПАРЄ та отримання індульгенції для всіх злочинних політиків? І колишніх, і теперішніх, і майбутніх. І тих, хто надалі здаватиме національні інтереси, також?

До речі, де реакція ПАРЄ на вердикт українського Конституційного суду щодо неможливості застосовувати як доказ "плівки Мельниченка"? Адже сама ПАРЄ свого часу всіляко намагалась сприяти експертизі цих плівок, – не маючи сумніву щодо необхідності й можливості їхнього використання в суді.

А наша славетна опозиція – чому не привернула увагу ПАРЄ до цього питання?

Чому вдома захист Кучми встиг через КС домогтися рішення про плівки Мельниченка, а опозиція навіть не намагалась протлумачити на користь Тимошенко й Луценка норми про повноваження прем'єра на переговорах та міністра при працевлаштуванні підлеглих?

І якщо вже згадувати про КС, то хіба не перевищенням повноважень суддів, щільно захищених імунітетом, було повернення в дію теперішньої Конституції без участі парламенту?

Ще один момент резолюції.

Турбота ПАРЄ про Тимошенко й Луценка, як випливає з тексту, особливо стосується їхнього права як лідерів опозиції брати участь у виборах.

Але в українській Конституції немає заборони на участь у виборах для засуджених. У спеціальному розділі про вибори й референдуми – жодного слова про це взагалі. Стаття 76, згадана ПАРЄ, лише каже: "не може бути обраним до ВР громадянин, який має судимість..."

Натомість закон про вибори народних депутатів неконституційно розширює цю заборону й на висування засудженого кандидатом.

Тобто не дарма пан Турчинов каже, що на чолі списку буде Юлія Тимошенко?

Залишилось тільки в новому законі про вибори привести норму про висування кандидатів у відповідність до чинної Конституції. Тим більше, що завдяки резолюції та її порадам опозиції не відкрутитись від внесення й інших змін до закону – про той же бар'єр тощо – чого вона зовсім не бажає...

Резолюція ПАРЄ, що природно, не наполягає на обов'язковому обранні Тимошенко й Луценка до ВР. Так само не ставить резолюція наперед під сумнів вибори, якщо вони відбудуться чесно, якщо на них переможе опозиція, але без Тимошенко й Луценка.

А от вимога скасувати конституційні норми про заборону обрання судимих свідчить, що насправді ПАРЄ ще й не береться вимагати повного виправдання опозиційних лідерів у кримінальних справах.

І правильно – бо ПАРЄ все-таки не суд.

Водночас, навіть за бажання або під страхом санкцій, на практиці до початку виборів в Україні змінити не норму закону, а норму Конституції – є нереально. Хіба що разом із черговим відкладенням термінів виборів.

Отже – у чинної української влади нема жодних підстав не радіти отриманому в Страсбурзі вердикту.

Втім, і в опозиції залишається своя втіха – і далі скаржитись на зухвалість антинародного режиму.

Усі задоволені...

Ірина Погорєлова, спеціально для УП