Мираж социальной идеи

Соціальна ідея – не ідеологія соціалізму, солідаризму чи комунізму, як така. Взагалі, суспільні ідеї – це певні тези, думки, уявлення, традиційні погляди чи, навіть, забобони. Суспільні ідеї відрізняються від ідеології, як приказки різняться від складеної казки.

Соціальна ідея є сублімацією звичайного людського егоїзму. А її помпезний статус "ідея" – надає шляхетності меркантильним думкам.

Блиск соціалки

Почуття соціальної справедливості є позитивною рисою, це ж, власне, про справедливість йдеться. А раз соціальна, то враховуються інтереси малозабезпечених прошарків населення.

Яка політична сила наважиться кинути цьому виклик? Яка божевільна каста політичних самогубців може постати проти соціальних благ?!

Навіть, якщо соціальна ідея знаходить своє джерело благ лише в "розкуркуленні" найбагатших людей, то хіба багаті не повинні поділитися з бідними? І це не обов'язково конфіскація грошей та майна, можна впровадити високий прогресивний податок на прибуток, нерухоме майно, дорогі автомобілі та яхти.

Хіба можна мати здорове та стабільне суспільство, якщо воно розділено прірвою соціальної нерівності?

Однак у такому випадку мова йде не про поповнення бюджету, з якого можуть фінансуватися національні проекти – а про роздачу грошей багатіїв усім іншим.

Соціальна ідея проти культури

Чи потрібна людям національна культура та культура взагалі, коли вони голі та босі? Чи не потрібно людям спочатку дати харчі, одяг та житло? Може спочатку добре поїмо та відпочинемо? Потім усі хором і займемося культурою. На ситий шлунок і псалми співати веселіше. Та й чи спроможна рідна історія й мова нас нагодувати?

Дуже сумнівно, що ситі троглодити виявлять бажання "займатися" культурою.

Навіщо? Усе ж і так добре. І без культури та інших непотрібних дрібниць. "Котляревський мені без надобності!" – так починається гімн справжніх малоросів.

Творчий підхід до справи потрібен не тільки поетам та письменникам, журналістам чи філософам. Технічна творчість – термін відомий, не одну сотню років, інженерам усього світу.

Однак відсутність позитивної суспільної мотивації виносить, як брудна піна, виключно матеріальні стимули. Але гірше за все, "атомарна" мораль виправдовує та, навіть, освячує будь-яку підлість в ім'я себе любого. "Що мені Україна? Гроші моя Батьківщина!"

Принаймні, крадіжка не вбивство, хабарництво не розбійний напад.

А те, що корупція вбиває моральні стимули до чесної та суспільно корисної праці, то це нехай у філософів голова болить. Та й то не у всіх. А в таких послідовних ідеалістів, яким раніше був Сковорода. Якщо в "прадідів великих" можуть бути "правнуки погані", то яке покоління постане після "прадідів поганих"?

І нарешті, хто ж повинен дати блага людям? Залишається виключно одна сила – влада.

Соціальна ідея та влада

Як претенденти до владної когорти люблять давати обіцянки – так, ставши переможцями, не люблять звітувати про їх виконання. Але незбагненна логіка виборців: треба, кажуть, обирати тих, хто більше обіцяє, – може тоді вони й більше зроблять?

Потрібно ж навпаки: ніколи не обирати тих, хто найбільше бреше!

Чи сліпа надія на щедрі подарунки долі та невмируща віра в диво-дивне, густим туманом застилає розум виборців?

Може, адміністрація президента засіває поля? А під будівлею кабміну вугільна шахта, де працює геть уся виконавча влада? Чи народ, як мале дитя, відкриває ротик та жує кашку за командами відомого депутата-семафора?

Невже виборцям невідомо, що влада нічого дати не може? Влада, як будь-яка адміністрація, може лише споживати та перерозподіляти кошти.

А фінансування важливих національних проектів, зазвичай перекреслюється депутатами борцями за соціальні доплати. Щоб вкладати народні гроші в майбутнє, треба бути відповідальним та патріотичним політиком, а не штатним демагогом, який може вкладати лише у своє майбутнє.

А майбутнє починається сьогодні.

"Жи-ємо" тільки одним днем. Як не крути, майбутнє це кінець світу. А хто ж вкладає кошти в армагеддон?

Але виборці не усвідомлюють, що їхні соціальні очікування є суцільним маренням. 

Незароблені гроші добра не роблять

Не роблять, у всіх значеннях цього слова. Не така вже й велика різниця, надруковані ці гроші чи відібрані в когось.

Якщо одній людині дати мільйон, то вона, безумовно, стане мільйонером. Якщо сотні чи тисячі людей дати по мільйону, то реально вони будуть мати еквівалент 999 із гаком тисяч.

Якщо всім дати по мільйону, то це не дати нікому.

Збільшення пропозиції грошей ніяк не може, тим більш миттєво, пропорційно збільшити пропозицію товару. Проте, пропорційно збільшить собівартість усіх продуктів та послуг. Бо це доля зарплати, яку підняли всім.

Шаманська віра виборців у те, що рідна влада, волюнтаристські піднявши зарплати, пенсії та стипендії з першого числа певного місяця, покращить рівень їх життя – вперто не розвіюється після регулярних релаксацій. Але, якщо певній кількості людей не підняти зарплати, пенсії чи стипендії, то ця категорія людей буде жити гірше. Тому від планового "підвищення рівня життя" виграють ті, хто отримав більше за інших.

Але в підсумку прогрес дорівнює нулю.

Найбільшою помилкою Тимошенко була спроба, хоч частково, виконати свої передвиборні обіцянки. А якби регіонали виконали бодай одну з довладних клятв, то економічна ситуація була б справді жахливою.

І те, що виборець уперто та наполегливо голосує або за патологічних брехунів, або за невігласів від економіки, свідчить про недозріле суспільство.

Треба визнати, що соціальні очікування характерні для виборців усіх країн. Люди ж народжуються однаково егоїстичними від природи. Певні корекції вносять різний менталітет та традиції. Особливо у відношенні до праці. Важливим є загальний рівень освіти, головним чином, економічної.

Соціальна ідея та економічна теорія

Якщо економічна команда БЮТ закохана в авантюрні неокейнсіанські рецепти, то Партії регіонів начхати на всі разом узяті економічні концепції.

Дивно, що всі політологи та журналісти не звернули уваги, як під час перших дебатів Ющенко та Януковича, перший кандидат (економічних наук) спитав у другого, відповідно, доктора: "Віктор Федорович! А як же економічна теорія?". Відповідь проффесора була просто вбивчою: "Та що там та теорія! От реальне життя".

Проблеми економічної теорії вимагають докладного та розгорнутого розгляду.

Нажаль, усіма визнаної економічної теорії досі немає. Вочевидь, справа не в науці, як такій, а в ідеологічних та політичних парадигмах різних політичних сил. Висновки одних економічних вчень заперечують ідеологічні концепції інших політичних партій. Тому й маємо: кожному політичному напрямку по економічній теорії.

Приваблива та загалом аполітична соціальна ідея теж одержала теоретичну підтримку. Найгучніше вона пов'язана з Кейнсом. Часто згадувані класичні марксівські постулати так і не потягнули на рівень теорії. Велика за об'ємом та незакінчена праця "Капітал" стала нудною історією про розвиток капіталізму. Маркс заплутався в термінах вартість та цінність, чим протиставив третій том першому. Загалом, хіба що ледачий економіст не критикував марксизм.

Якби Кейнс був би лише апологетом державного втручання в ринкові відносини, то гучні оплески на його честь нехай би лунали й досі. Але Кейнсу треба було "освятити" свої сумнівні думки статусом "теорії".

Кейнс висунув тезу, що ціна товару незмінна в короткочасовій перспективі.

Далі – залишилося проспівати похвальну оду інфляції.

Ви ще пам'ятаєте 90-ті, коли ціни в магазинах мінялися не один раз на день? А як бути з історичним досвідом Німеччини та Угорщини?

Неокейнсіанці не помічають, що вартість товарів та послуг не можна заморозити силою думки. Баланс попиту та пропозиції все одне візьме своє. Шахрайські фокуси з позавчорашніми цінами та сьогоднішньою зарплатою не пройдуть. Бо економіка не людина, її не надуриш.

Коли ті ж регіонали, перебуваючи в опозиції, лили гіркі сльози про необхідність підвищення рівня життя простих людей шляхом підвищення зарплат, крокодили всього світу мали б вмерти від заздрощів.

Інфляційний податок не тільки з'їдає всі "благодаті" щедрого уряду, він дошкульно дисбалансовує всю економіку, особливо фінансовий сектор. Якщо на Заході більшість коштів у банках належать фізичним особам, то в нас навпаки. Гроші стає невигідно тримати в банках, у тих установах, які мали б акумулювати "найгарячіші" гроші фізичних осіб. Саме ці гроші додають курсового тиску на національну валюту. А штучне підтримання національної валюти, завдяки іноземним позикам, завдає подвійний удар.

Країна провалюється в глибоку боргову яму, а "прихована рука" ринку втрачає здатність знайти у фінансовій темряві регулюючий важіль.

Курс національної валюти перестає відповідати зовнішньому експортно-імпортному балансу.

Взагалі, найкраще проводити повільну дефляцію при незмінному рівні соціальних виплат. Це б правдиво вказувало на реальне підвищення рівня життя людей.

Але виборці сліпо вірять абсолютним цифрам. Вони продовжують питати політиків: "А що Ви нам дасте? На скільки підвищите зарплати, пенсії та стипендії?"

Політичний лохотрон набирає оберти: у два, у п'ять, у десять разів! Хто більше дасть, тобто пообіцяє?

Соціальна ідея проти національної

Навіть, якщо загальний соціальний бунт і досягне своєї мети, і влада буде змінена – то хто посяде вакантні владні крісла?

Чи не замінять нові цинічні прагматики колишніх? А яким чином відповідальні та патріотичні політики можуть очолити владу в країні з байдужим населенням, не народом? Хіба що телепортуються у владні кабінети. Та навіть взявши владу, вони знову почують гучне: дай, дай, ДАЙ!

Як це нескінченно далеко від відомого вислову Джона Кеннеді: "Не питай, що Америка зробила для тебе, скажи, що ти зробив для Америки!"

Коли одна відома регіоналка заявила, що найголовніше це національна ідея конкретної людини, вона прославила аморальність, чим і є така "атомарна" мораль. Цікаво, як би вона сприйняла окремі "національні ідеї" її шлунку, печінки чи нирок.

Якщо локальні егоїзми не підпорядковані єдиній національній ідеї, то суспільство ніколи не отримає позитивного вектору свого розвитку.

Неможливо побудувати розвинуту та багату неукраїнську Україну. Ніяк.

І всі, може справді щирі сподівання на якусь аморфну, але благодатну, позаідейну бездержавну державу – є суцільною маячнею.

Невипадково вороги України та, особливо, "добрії люди" так скаженіють, коли лише чують вислів "національна ідея". Фальшивим космополітизмом намагаються вони прикрити люту ненависть до України. Шухевич, Бандера чи Петлюра їм глибоко байдужі. Це лише привід для удаваної занепокоєності.

З іншого боку, ледачість, інфантильність та гранична байдужість прагматичних малоросів добре лягає на ґрунт ідеї соціальної.

Іван Франко, наприкінці своєї роботи "Що таке поступ?", згадуючи про два могутні кондуктори життя – любов та голод – підсумовував: "Людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певно, ще довго не буде".

Геннадій Ковальов, спеціально для УП