Над терриконами Донбасса восходит солнце

Теперішня ситуація в Україні розвивається за сценарієм дуже подібним до народного прислів’я: "українців зможе об’єднати тільки спільна біда і нещастя".

Багато хто може назвати таку позицію упередженою чи суспільно-шкідливою, однак від правди, як то кажуть, нікуди дітись. Велика частина громадян помічають, що в українському суспільстві інтенсивно збільшуються настрої політичної зневіри і скепсису, а фрустрація поглинає українців все більше і більше.

Якщо раніше, за каденції Ющенка, прихильники Януковича зі сходу України все ще надіялись на прихований потенціал "лучезарного" земляка, то тепер з їхніх вуст більше чути матюків в його бік, ніж римованих дифірамбів.

Функцію оспівування лідера хутко перейняли представники чиновницького апарату та деякі інтелігенти-конформісти.

Після президентських виборів в Україні опоненти "помаранчевих" сподівались, а деякі навіть щиро вірили, що прихід до влади Віктора Федоровича зі своєю командою стане початком "будівництва нової країни".

А саме: влада чутиме кожного українця, підприємці матимуть змогу протягом "п’ятирічних податкових канікул" займатись власною справою, науковці отримають бюджетний стимул від держави на нові дослідження, російськомовні громадяни не вчитимуть української мови, а держава буде позаблоковою і отримає дешеві ціни на газ від "братньої" Росії.

Усі ці красиві, хоч і заяложені мовні конструкції давали надію і оптимізм прихильникам Партії регіонів, що в державі нарешті запанує соціальна справедливість та добробут.

Вони в це щиро вірили і безмежно цього хотіли. Адже до влади ж нарешті прийшли "свої хлопці", які не викликали у своїх прихильників жодних сумнівів некомпетентності і які обіцяли "інноваційними методами" швидко навести лад після "помаранчевого" хаосу.

Недовіру виборців не похитнули навіть гумористичні випади майбутнього президента, які інколи були сказані не в тому місці і не в той час. Як, наприклад, "одна палка, два струна – я хозяин вся страна!".

Люди на це не зважали, вони безкомпромісно сподівались, що лідером керує Провидіння, а його справи дійсно "богоугодні і богонатхненні". Але, як завжди, все виявилось більш приземленим і недалекоглядним.

Вже протягом декількох місяців правління "стaрої нової" команди вкотре підтвердився факт, що чим більше хлопці повторюють заклинання про "покращення життя вже сьогодні", тим далі воно від громадян.

Натомість "свої хлопці" запропонували українцям зайнятись простим, але ефективним способом покращення власного добробуту – взятись за лопати і йти вирощувати городину (досить прогнозовано, що з часом ця "геніальна" ідея трансформується в пропозицію зайнятись збиральництвом).

Важко уявити собі можливу зміну політики керівництва країни, яка б відновила довіру українців до неї та "реформ".

Більш прогнозованими є несприйняття та бойкот суспільством ініціатив влади, адже вона вже дискредитувала себе у масовій свідомості.

Окрім розчарованих українців, які приймали активну участь в "помаранчевому Майдані", Україна отримала велику частину розчарованих прихильників нового президента та його політичної сили.

Втрата довіри громадян до команди Партії регіонів помітна навіть без порівняння результатів соціологічних опитувань. Вже навіть не допомагають владним рейтингам маніпулятивні теми про розкол країни по Дніпру на дві частини – бунтуючо-націоналістичні західні регіони, та люблячі братню Росію південно-східні.

Влада своїми феодальними принципами і спробою провести "колгоспні реформи" досить швидко розставила усі крапки над "і" та вщент зруйнувала сформований образ "партії реформ і порядку".

В свою чергу, це стало поштовхом Донбасу продемонструвати, що цей регіон, не дивлячись на суспільні стереотипи, готовий бути в авангарді протесту, а східняки не такі вже й байдужі до соціальних проблем та свавілля чиновників.

Окрім влади, акценти щодо свого образу зробила і опозиція. Вона продемонструвала не лише інертність і неспроможність відстоювати свої політичні принципи, але й цілковиту імпотентність в політичному процесі.

Підтвердження цьому – 62 голоси бютівців та 36 нунсівців під час голосування за нову редакцію закону про вибори народних депутатів.

А ще кажуть, що опозиція кардинально не згідна з політикою влади... Очевидно, що не завжди спрацьовує ця "кардинальність". Навіть перебування Юлії Тимошенко та Юрія Луценка за гратами, тиск і загроза політичних репресій не сприяли об’єднанню опозиційних партій та організацій.

Вони й надалі продовжують тягнути ковдру опозиційної першості кожен на себе, окремі керівники політичних партій вже розпочали кульгаве змагання за лідерство над опозицією.

Але облишмо некомпетентність влади і роз’єднаність опозиції… Українцям не слід щиро вірити словам політиків, краще покладатись на здоровий глузд та історичний досвід свого народу.

Робити співставлення, проводити аналогії і робити висновки.

Не варто піддаватись на провокативно-сепаратистські заяви болдирєвих, колісниченків чи табачників. Наразі в Україні не існує критичного поділу суспільства за етнічним чи релігійним принципом, в даний час більш тенденційним є поділ за іншими критеріями: влада – громадяни, багаті – бідні.

Соціальна нерівність і несправедливість – це абстрактні поняття, але коли на вершині соціальної піраміди перебуває менше 10%, а за деякими підрахунками менше 5% громадян – це очевидна диспропорція.

Очевидно також і те, що між меншою і більшою частиною суспільства велике провалля, вони повністю відірвані одна від одної, контакти між ними майже відсутні, проблеми у цих груп майже неспівмірні.

Громадяни однієї країни живуть у різних вимірах, які не пересікаються між собою, а також відсутня ланка (в розвинених країнах її роль виконує середній клас), яка б була комунікатором між крайніми полюсами і тримала суспільний баланс.

Не слід бути професійним соціологом, щоб зрозуміти очевидний факт: довго така контрастність структури суспільства не може зберігатись, тим паче в ХХІ столітті.

Неминуче має відбутись врівноваження цього суспільного організму. Питання лиш в одному: яким чином відбудеться реорганізація суспільної піраміди – еволюційно чи революційно?

Або влада докладе зусиль для розуміння і вирішення цієї проблеми, або ж ситуація дійде до критичної точки і громадяни власноруч спробують навести лад в державі.

Питання соціальних пільг в Україні має терміново бути вирішеним на взаємовигідній і конструктивній платформі для усіх громадян країни. Це серйозна проблема для держави, вирішення якої впливає не лише на сьогоднішні протиріччя в суспільстві, але і на майбутнє цілої нації.

Безперечно, що держава має терміново провести ретельний перелік усіх категорій громадян, які отримують пільги.

В кризові часи більшість держав проводять політику скорочення або скасування соцвитрат, але це відбувається не за класичним для України сценарієм, коли пільги скорочують звичайним громадянам, але залишають і навіть частково збільшують їх "окремим категоріям громадян".

Очевидно, що така політика є досить ризикованою для керівництва держави, вона випробовує терпіння громади, яке от-от вичерпає свій потенціал. Не дарма мудрі люди в селах кажуть, що скоро над териконами Донбасу зійде сонце, проміння якого зігріє всю країну.

Олександр Саліженко, для УП