Трактат на тему: "Почему Партия регионов не может не быть преступной организацией?"

Еволюція української політичної системи має суто об'єктивний характер. І розвиток її по іншому, більш сприятливому шляху, певно, був би нелогічним та незбагненним. Не заперечуючи проти ролі особистостей в історії людства, слід зауважити, що дії чи бездіяльність лідерів політичних сил, як і самих політичних організацій, підпорядковані їх мотиваціям.

Мотивацію пропонується розуміти, як просту суму матеріальних інтересів та ідеалістичних принципів.

Подвійну судимість діючого президента та кримінальне минуле деяких достойників правлячої партії, автор вважає чинниками суб'єктивними, і залишає їхній прискіпливий аналіз на самостійний розгляд вдумливим читачам.

Психоаналіз кожного депутата, активного члена, нехай однієї політичної організації – річ упереджена та безглузда. Допитуватись про роль батьків, школи та найближчого оточення у формуванні чеснот майбутнього політика, кількості вітамінів та манної каші, з'їденою їм у часи безтурботного дитинства, та одночасно пов'язувати із цим майбуття держави – це займатися відвертою профанацією.

Мотивацією для сотень тисяч рядових регіональної армії не може бути виключно егоїстичний інтерес.

Хоча повністю виключати людську тупість, як фактор політичної активності, певно, не слід. А для керівництва правлячої партії, матеріальна зацікавленість явно превалює, як головний чинник її особистої присутності в лавах політичної псевдоеліти.

Псевдоелітність достатньо продемонструвати лише одним фактом, а саме – відсутністю офіційної ідеологічної концепції в ПР. Партія без ідеології це як чудернацький колектив математиків, які не тільки не бажають знати арифметику, а й вважають її шкідливою.

Автор стверджує, що блиску золота пасує, а іноді й протистоїть стоїцизм людського духу та непохитний моральний імператив. Зрозуміло, що ідеалістичні чесноти не можуть бути абсолютно абстрактними та позбавленими будь-якого практичного сенсу, тобто бути невмотивованими.

Мотиваціями, принаймні для політичних організації, можуть бути або національна ідея, або кримінальна. Tertium non datur.

Національна ідея, навіть, якщо її розглядати, виключно як колективний егоїзм, несе в собі перелік обмежень і заборон для окремої особи та жорстких вимог до кожного, включно з найвищим керівництвом.

Певно, для керівників вимоги мусять бути пропорційними їх посадам. Дивіденди в такому "акціонерному товаристві" прямо залежать від особистого сумління та "фінансової" дисципліни кожного "акціонера". Розмір дивідендів визначається, як тривалістю "вкладу", так і витримкою "акціонера" та його спадкодавців. Так само, кожен залишає нащадкам або спадок, або борги.

Альтернативою є шахрайство, крадіжка чи інше зловживання суспільною довірою, задля негайного отримання незаробленого капіталу. У будь-якому суспільстві, клані, родині чи групі, така поведінка однозначно кваліфікується як злочин.

Правила поведінки, які сприяють життєдіяльності та позитивному розвитку визначаються, як мораль суспільства. Як зазначав шотландський філософ Девід Юм, моральні критерії наявні, навіть, у піратських державах та злочинному середовищі. Без них вони не проіснували б і дня.

Руйнація національних традицій, звичаїв та засад – автоматично робить суспільство аморальним, безвідповідальним та байдужим.

Найвища "моральна Конституція", національна ідея – підміняються "підзаконними актами" та "нормативами", клановою та груповою мораллю. Процес не зупиняється та дрейфує до повного морального соліпсизму, до концепції "Homo homini lupus est".

Тому й обкрадати зденаціоналізоване суспільство набагато простіше обмеженому клану знахабнілих зайд. З їхньої точки зору це морально, бо відповідає їх найвищим моральним законам, які ніяк не можуть бути вищі за їх ненажерливість.

Повертаючись до рядових регіональної армії, слід відзначити, що серед них теж є волонтери. Вони не за гроші, а за свою, антиукраїнську ідею, виходять на мітинги та вважають себе таємними бійцями у ворожому середовищі. Це має компенсувати, у їхній хворобливій уяві, особисту ницість, імперське хамство та хронічну ледачість.

Та більш небезпечнішим є явище, що давно вже отримало свій діагноз: "малоросіянство".

Людина здатна припустити, що її ворог чи опонент хитріший та підступніший за неї. Більш того, опонент може бути сильнішим, та навіть, розумнішим. Але припустити, що опонент може бути моральнішим, це зробити акт духовного суїциду. Бунт підсвідомості малоросіянських мас викликають думки про можливість існування не корумпованої та патріотичної влади.

Людей зрілого віку вводить у ступор інформація про низькій рівень корупції в Грузії. Як таке може бути? Грузин та хабарництво це ж близнюки-брати!

Сталі еклектичні уявлення базуються не на логіці, а на звичках та особистому досвіді. Те, що такі висновки є відверто расистськими, не спадає на думку хранителям емпіричних забобонів.

Яким же чином патріотична та умовно чесна політична сила може прийти до влади, усупереч волі наполовину малоросіянській Україні?

Хіба що телепортуватися у владні крісла.

Бо після збройного заколоту, нова влада, установивши "тимчасову" диктатуру, щодобово починає перетворюватися на старого владного дракона. А для продовження мораторію на демократичні свободи підстави завжди знайдуться.

Скептики скажуть, що моральні засади мають позанаціональні кордони, або вони надані позалюдським вищим розумом. Однак цей "вищий розум" міг би розпочати тотальне виховання цнотливого людства з більш простіших речей. Певно, вищі сили байдужі до долі людства, інакше їм довелось би постійно корегувати поведінку деяких спритних інтерпретаторів історії, права та Конституції.

Зовсім сумнівним виглядає концепція наперед заданого, самим людством, всесвітнього морального імперативу. До епохи Колумба та Магеллана, така ідея не мала жодного практичного шансу на успіх. А коли цивілізації встановили, що на нових землях, виявляється, уже встигли поселитися якісь аборигени, вони зажадали цивілізувати їх.

Взамін, за благочестиву освітню роботу, вони щедро забирали природні багатства неофітів, бо кожна праця має бути нагороджена. Не всім же бути меценатами.

Коли ж нащадки пограбованих племен запропонували спадкоємцям колишніх колонізаторів, бодай, покаятись, то отримали чітку відповідь: "Ми співчуваємо Вам, але вибачатися не будемо!"

Тому питання, чи може абсолютна істина бути вищою за грубу силу, добрі гроші та стійкі стереотипи, залишається відкритим і в третьому тисячолітті.

Права людини – добуток європейсько-мислячих націй. Це компроміс між національними інтересами та похідна від прав громадянина, які законодавчо закріплені в кожній із цих держав.

Тому в державах з іншою ментальністю, концепція захисту прав людини, незважаючи на державні кордони, сприймається упереджено, як підступний план по обмеженню їх суверенітету. З іншого боку, чи можна вважати суцільно альтруїстичними, абсолютно позбавленими будь-якого зиску та апріорі справедливими всі вимоги найцивілізованіших народів?

А чому таке поняття, як національні інтереси, ніхто не збирається піддавати осуду? Нарешті, а чи погодяться найбагатші нації на тотальний соціальний експеримент по вирівнюванню загального рівня життя у всьому світі? Наприклад, шляхом збору диференційованого "глобального" податку?

Як висновок, ми підходимо до думки, що тільки національна ідея може бути базисом для розквіту держави.

Симулякри патріотизму, зрозуміло, руйнують державу так само, як прихована інфляція "оздоровлює" фінансову систему.

Концепція, що економіка-економічна все зробить сама собою та своєю "небаченою рукою" приведе кожного до соціального раю, найбільш популярна в середовищі гендлярів та політиків-демагогів.

Економіка не може об'єднати суспільство. Як не можна вважати кожну мандрівку покупців до магазину чи базару фактом перемоги добра над злом, тріумфом моралі та доброчинності. Торгівля – це компроміс між можливостями та бажанням, інтересами покупця та продавця.

А чи з'явиться в наших політиків бажання приходити до влади, якщо посада не тільки не принесе дармових благ, а навпаки, виставить кожного з них під прискіпливу увагу суспільства, вал критики, часто упередженої та несправедливої? Навіщо їм таке альтруїстичне щастя? Яка із двох мотивацій насправді керує політичною силою та окремим політиком?

Відповідь не складна, якщо мова йде про Партію регіонів, яка, м'яко кажучи, несхвально оцінює першу мотивацію.

Хіба ж виборці бажають бачити злодюг у законі, злодюгами у владі? Чим може партія-пройдисвіт підкупити електоральну любов? Як не дивно, далеко не тільки обіцянками негайного та радикального покращення життя виборців. Та й неможливо втриматись при владі, не маючи критичної маси виборців, без яких підтасувати наступні вибори та залякати слабодухих буде просто фізично неможливо.

Партії безпринципних бандюг треба знайти болючу тему, педалюючи яку, можна мобілізувати до своїх лав усіх можливих спільників. Саме спільників, бо безідейний кагал не може мати прихильників.

Спільники ладні пробачати своїм провідникам безліч вад та, навіть, важкі злочини. Бо є мета, нехай, лише проміжна, без досягнення якої, усі надії втрачають сенс.

Для України це, безумовно – мовне питання.

Важливо розуміти, що це – саме проміжна, аж ніяк не кінцева мета її палких пропагандистів.

Спільники мають із провідниками одного ворога: українську національну ідею.

Перші усвідомлюють, що, не позбавивши дітей та онуків, зденаціоналізованих батьків, їх рідної мови, боротьбу з українською державністю можна вважати марною. Регіональні ж провідники-клептократи жахаються перетворитися, у могутній та процвітаючій Україні, на щасливих двірників. А хіба вони здатні на більше?

А статисти-малороси виконують функцію інфантильного загалу, який повинен не думати ні про що не та не хвилюватися, бо думати за нього є кому. А коли ошуканий загал стане хвилюватися, думати буде вже пізно.

Р.S. Для політиків-початківців, а також для всіх, хто щиро хоче довідатись, що таке національна ідея, автор рекомендує уважно проштудіювати статті 11-ту, 12-ту та перші абзаци статей 17-ї та 65-ї Конституції України.

Тобто, національна ідея - е не просто ідеологічна концепція, а правові положення, виконання яких є конституційним обов'язком усіх громадян України.

Р.Р.S. Розгляд економічної політики "команди проффесіоналів", її нестратегічність, нікчемність та граничний примітивізм – буде темою наступного трактату.

Геннадій Ковальов, спеціально для УП