Кто мы: халявщики, или партнеры? Новая парадигма политического процесса

Свободу не дають – тим більше тим, хто хоче її отримати на халяву. Свободу беруть – і лише для себе. І платять свою ціну. Хто не платить, той не отримує.

А, той, хто заплатив, свободу береже, пильно охороняє й захищає – як власну дитину.

В одній з попередніх публікацій на УП в загальних рисах запропоновано проект української Мети, яку коротко можна сформулювати так: "Отримати провідне місце серед європейських країн протягом покоління внаслідок прискорення соціально-економічного розвитку за рахунок вивільнення творчого потенціалу суспільства, насамперед – шляхом кардинальної і прискореної "прозоризації" бізнесу і влади."

Разом із підвищенням суспільної продуктивності й припливом капіталу в економіку країни "прозоризація" має привести, зокрема, до дистанціювання бізнесу від влади й придушення корупції.

Зрозуміло, що зробити економіку прозорою може лише структура відповідної конструкції, контур якої був запропонований в іншій публікації – про державу мережаної демократії.

Тепер припустимо, що на таке, чи інше Майбутнє – більшість українців погодилася. І тут постає ключове питання будь-якого суспільного проекту:

А хто, власне, реалізує запропоноване?

Хоча відповідь "розчинена" в попередніх публікаціях, настав час її артикулювати: оновлення країни й держави здійснить народ – той самий, що за Конституцією "єдине джерело влади". А насправді є об'єктом знущань із боку свого "слуги" – державного апарату.

Але тут нападуть на мене політологи: що таке народ?

Народ – це все, але, у той же час – ніхто. Народ має хтось представляти, уособлювати. Подавай структуру – партії, громадські організації, профспілки, органи самоуправління... Що?

А ніщо з перерахованого! Усі названі структури вже застаріли, і не здатні задовільно виконувати функції "сторожів". Не здатні навіть у європейських демократіях.

Що ж казати про сучасні українські структури? Ну, хто назве хоча би дві партії, профспілки чи громадські організації, які дійсно представляють і захищають інтереси народу?

Інтереси донорів, керівників та бюрократичного апарату – то так, захищають. Іноді досить гучно та ефективно.

Але ж, до чого тут народ? Адже всі зацікавлені в чинній громадсько-політичній конструкції зараз складають хіба 3-4 відсотки населення країни.

Втім, якщо говорити точніше, то суб'єктом оновлення має стати не народ,асукупність громадян. Лише суверенна особа, що має гідність, прагне свободи усвідомлено. І вже ці особи складуть дійсно громадянське суспільство, яке в нас багато років ніби будують тисячі нібито громадських організацій.

Така кардинальна зміна диспозиції – від об'єкта до суб'єкта – стає можливою внаслідок суто об'єктивного процесу: виходу суспільства до якісно нового етапу розвитку, який було спрогнозовано видатним українським соціологом Валерієм Хмельком.

Він довів, що справжня історія людини як вільної творчої особистості – у ХХІ столітті лише розпочинається. Якщо на інформаційному етапі основним виробничим процесом стає творче мислення, то наступним кроком буде перехід домінуючої ролі від інформаційного виробництва до виробництва й відтворення самої людини як творчої особистості.

Зрозуміло, що відбудеться це не завтра й не позавтра. Але зараз ми нагадуємо лише принциповий перспективний вектор суспільного розвитку.

Щодо ближчої перспективи, то вона, внаслідок масової інтернетизації, проглядається досить чітко.

Уже сьогодні, уперше у світовій історії, кожна окрема особа, безвідносно до влади чи бізнесу, отримала реальну можливість спілкуватися майже з кожним користувачем "всесвітнього павутиння" незалежно від жодних структур – державних, бізнесових, громадських тощо.

Відтепер кожен громадянин сам-один може творити свою особисту організацію – на свої, суто особисті потреби й на свій особистий смак. Кожен може приєднуватися до відкритого співтовариства, чи виходити з нього.

А масштаби таких співтовариств – весь світ.

Навіть у мене, початківця, серед "друзів на ФБ" є особи, що проживають в Іспанії, Естонії, США... Не пишу вже про сусідню Росію й усю Україну.

У соціальних мережах кожен учасник – в Україні їх близько десяти мільйонів, – бере особисту участь у світовому революційному процесі, хоч почасти й не усвідомлює цього факту.

Очевидно, що перехід до нової парадигми стосується всіх аспектів і сфер суспільства – разом із політикою. Зокрема, останніми роками експерти зафіксували, що партії перестали приваблювати осіб, які хочуть займатися політикою. Зараз їм цікавіші блоги й соціальні мережі. Усе більше людей, якщо не розуміють, так відчувають, що нова політика зростає саме на цих майданчиках, які максимально демократично й прозоро об'єднують людей на спільну дію.

У Росії цей процес просунувся далі, і тому на прикладі сусідів можна уявити найближче майбутнє й українських мереж.

Як вважає одна з відомих російських блогерів Марина Литвинович, "благодаря Интернету, социальным сетям и блогам, в России сформируется то самое гражданское общество, которое перевернет всю политическую картинку… Это все что угодно может быть – революция, волнения гражданские…

Это такая вещь, которую сложно прогнозировать."

Отже, ми з вами спостерігаємо – і вже зараз створюємо! – нове історичне явище: особа перебирає на себе центр політичної суб'єктності – від громадських і політичнихорганізацій. Прийшла принципово Нова доба: традиційні партійні структури відіграли роль політичних посередників у попередню, до-інформаційну епоху.

Зрозуміло, що всі ці "партії" не зникнуть назавтра, і будуть функціонувати ще певний час. Деякі з них навіть зможуть жити ще довго – якщо пройдуть очищення прозорістюй зворотним зв'язком.

Але, з урахуванням процесу, що вже пішов, питання лише за часом: скільки ще українці будуть слухати старих партійних вождів?

Навряд чи довго. Якщо нагадати, що контроль за діями посадових осіб у демократичних суспільствах мають здійснювати, перш за все, незалежні ЗМІ, "сторожові пси демократії", та політична опозиція.

Які з більшості українських медіа – "сторожі", знає кожен. А опозиція явно не здатна виконувати функцію сторожа інтересів суспільства. Та й не може цього робити, бо майже всі наші партії є принципово недемократичними.

Можна назвати лише одну ознаку: кожна з парламентських партій протягом останніх трьох років програвала вибори. І тим не менше, жоден партійний лідер не подав у відставку, усі залишаються керувати.

Яку ж демократію можуть принести народу принципово недемократичні партії?

Тому саме українці мають найгострішу в Європі потребу прискорити рух за новою парадигмою – максимально швидко перебрати на громадян функцію соціального контролю: без посередників.

Отже, за контроль влади має взятися не рух, не партія, не громадська організація – хоч і вони поки що теж, – а вільний і незалежний від жодної організації громадянин.

Гранично ясно усвідомити цей, дещо несподіваний, але очевидний факт, з "першого читання" може далеко не кожен. Адже, нове явище руйнує віковічне уявлення людства: впливати на політику можуть лише Організації, і ті організації мають лише ієрархічні структури.

Та який же ще суб'єкт, як не Громадянин, зможе контролювати майбутню державу мережаної демократії? А лише така держава зможе забезпечити досягнення Великої української Мети.

Принципову невідворотність цього процесу заперечити нема чим. У скептиків залишається один аргумент: потужне громадянське суспільство, що реально тисне на владну верхівку – коли це ще буде?

На таке можна відповіти просто: хочеш уперед – зроби перший крок, сформулюй свою вимогу до змін. Наприклад, ось так. Або – якось інакше.

Але не відкладай надовго. Бо позитивний сценарій потрібно напрацювати швидко – часу вже не залишилося.

А поки що давайте зафіксуємо вузлики на пам'ять.

1. Сподіватися на партійних "рятувальників" будь-якого кольору сьогодні немає жодної підстави. Бо "подарунки", яку дають зверху, невдовзі туди ж, нагору, і повертається...

2. Свободу не дають – тим більше тим, хто хоче її отримати на халяву.

3. Свободу беруть – і лише для себе. І платять свою ціну. Хто не не платить, той не отримує.

4. А, заплативши, береже її, пильно охороняє й захищає – як власну дитину.

То хто ми? Халявщики, чи партнери-громадяни?

Олександр Тертичний, спеціально для УП