Студенты, вузы и государство: профанация forever

17 листопада в країні відзначають Міжнародний День студента. Є привід ще раз поговорити про роль і долю студентства.

А між тим, у 2010 році понад 6 тисяч випускників українських вишів помахали Батьківщині крилом і гайнули на Захід в пошуках кращої долі. У більшості своїй – назавжди.

Боюся помилитися (дані дворічної давнини), але вартість навчання одного учня в середній школі варіюється від 3800 гривень у міській школі до 12000 у сільській малокомплектній, а в середньому – близько 6000 гривень.

Множимо на 11 років. Маємо 66 тисяч гривень. Навчання студента в державі Україна варіюється в межах від 7000 до 35000 гривень на рік. А, в середньому, близько 14 тисяч. Множимо на 5 років і маємо ще 70 тисяч гривень на рік.

Тобто, кожен випускник, який "звалив" на Захід, зробив інвестицію в державу майбутнього проживання у розмірі понад 130 тисяч гривень від держави Україна. За рахунок українських платників податків. Адже тепер наші хлопці і дівчата будуть годувати пенсіонерів дядю Джона та тьотю Ельзу.

А вчили ж їх ми. А їх власних батьків і вчителів будуть годувати "тормози", які зостались.

Європейські пенсіонери отримують право на якісний відпочинок за рахунок наших пенсіонерів. Тому-що їх держави краще вміють управляти майбутнім через більш якісні регулятивні механізми.

Причому, звинувачувати дітей за те, що вони хочуть жити, як люди, можуть наважитись тільки ті, хто сам без гріха, або чия місія – власна жертовність.

Головна проблема в системі вищої освіти в державі Україна – тотальна профанація освітніх послуг. Але це відбувається тому, що на це є суспільний запит. В профанації задіяні всі. І це влаштовує всіх.

Уточню, щоб не образити Справжніх Людей, які намагаються розірвати ланцюг Системи.

Усі узагальнення неправдиві. І, у деяких випадках, окремі Особистості намагаються зробити студентів справжніми спеціалістами та особистостями. Але в межах Системи і Традиції, яка таким людям протидіє. Узагальнення тут потрібні для того, щоб побачити загальну проблему.

Хто є суб’єктами профанації? Усі, хто задіяні в процесі підготовки спеціаліста та виховання особистості. Усі у площині: Сім’я – Суспільство – Виш – Держава. І врешті, сам Студент.

Сім’я

Нас вчили, що сім’я – головна структурна одиниця суспільства. Але як в наших сім’ях?

Усі ми "за радянську владу в сусідньому селі". Усі проти корупції. Поки це не стосується нас самих. Бо тоді ми готові підключити друзів і кумів, заплатити "кому треба", щоб "усе було гаразд".

Усі за те, щоб хтось заробляв, і платив пенсії нашим пенсіонерам. Проте, кожна мати бажає саме своїй дитині щастя. А щастя дітей (у баченні батьків), в загальній системі координат не пов’язане з державою Україна.

Це ментальна риса українців. Століття бездержавності зробили свою справу: щирий патріотизм – це щось смішне, вимучене і маргінальне. І у найбільших "патріотів" діти вчаться в закордонних вишах. А внуки патріотів – стають громадянами інших країн.

Прагматичні мами сільських дітей мріють, щоб їх діти ніколи не повернулися в село. А на сільських сходках не дозволяють закрити сільську школу з 20 учнів. Кажуть: "пропаде школа, пропаде село".

І годують пацька, щоб заплатити за чергову сесію своїх чад з педуніверситету, які ніколи не повернуться викладати в цю школу. Бо мама казали: "шукай, дочко щастя в місті". А школа в селі хай буде.

З моїх одногрупників випуску 1997 року за фахом "вчитель географії-біології" з 22 випускників (усі бюджетники, тоді платників не було) вчителями працює аж двоє. І четверо дівчат вийшли заміж за кордон. Кожен із вас згадає таких прикладів – сто.

Виш

Ось де найменш зацікавлені в якості освіти. Не на рівні викладачів, а на рівні адміністрацій вишів. Уся біда – у втраті орієнтирів.

У чому місія вишу? Правильно, просунутий ректор відповість: "Наша місія – навчити спеціаліста і виховати особистість". Саме тому існує розгалужена система кафедр, проректорів з виховної роботи та купи внутрішньо-вузівських відділів і департаментів: студклубів, студмістечок, гуртків, секцій тощо.

Проте, насправді, головне завдання вишівської адміністрації – вибити держзамовлення (державний бюджет, загальний фонд) та заманити найбільше платних студентів, краще іноземців (спеціальний фонд бюджету). Справжня місія університетів – збереження кафедр та інфраструктури вишу.

Передчуваю багато проклять від адміністрацій вишів, але це правда.

В нашій системі за допомогою державних механізмів закладено конфлікт інтересів у площині виш – студент.

Цю тезу підтверджує те, що в більшості випадків, коли конфліктують студенти з викладачами, адміністрацією гуртожитків, студмістечок, вахтерами – адміністрація вишів грає проти студентів. Студент завжди не правий.

У більшості випадків конфліктів вітчизняних студентів із студентами іноземними, адміністрації вишів стають на сторону студентів, які платять, тобто іноземних.

Українські студенти, іноді упереджено, вважають, що виш ділить студентів на "чорних" і "білих". Причому, "не на камеру", підкреслюють, кого саме дискримінують.

Студент – це об’єкт впливу, а не партнер адміністрації.

Суспільство

А в суспільстві відсутнє спільне бачення: а що таке виш? У нашому совковому вимірі – це комплекс будівель і аудиторій, куди приходять вчитися студенти.

Таке бачення часто вигідне адміністрації вишів. Бо ясно, куди мають витрачатися кошти. Правильно. На ремонти і будівництво, закупівлю обладнання. Найкраще – на ремонти – відкати вищі.

Подивіться спеціальні фонди бюджетів вишів (не плутати із загальними, де більшість видатків – зарплати, стипендії, енергоносії). На ремонти і закупівлю – максимум. На підготовку спеціалістів, конференції і обміни – мінімум.

Якщо ми не бачимо проблеми, це ще не значить, що вона відсутня. Та так вже сталося, що суспільство "не в темі".

Наша спільна проблема в тому, що в суспільстві неправильно розставлені пріоритети. Що має бути найвищою цінністю для ректора? Начебто, студент. А насправді? Повторюся. Виш, як комплекс будівель і колектив викладачів. Бо колектив, власне, й обирає ректора.

Найуспішніший ректор той, хто вибив бюджетне замовлення і набрав платників: передусім іноземців і заочників. Хазяїн. Зберіг робочі місця. За такого віддадуть голоси.

А вітчизняні студенти-бюджетники – це засіб для збереження статус-кво.

Студенти

Повна відсутність профорієнтації і сільська батьківська традиція "вивчити дітей будь що" призвела до того, що студент у своїй більшості вибирає спеціальність ситуативно: або вступити на бюджет, або, якщо батьки заплатять, будь-куди.

ЗНО зробила з нами недобрий жарт: дитина вибирає не куди хоче, а куди пройшла на бюджет.

Тому студенти йдуть у виш не за знаннями, а за дипломом. Диплом – це справка для суспільства – що не дурак, а не підтвердження класифікації спеціаліста. Від цього – студентське правило "трьох З": завчив, здав, забув. Власне сумління спокійне.

Студенти підігрують батькам і "преподам" – роблять вигляд, що навчаються. Небагато-хто з тих, які прийшли дійсно вчитися інтуїтивно відчувають ключову парадигму суспільства – наявність знань не гарантує робочого місця.

Роботу отримають не найкращі, а за кого домовляться. Зовнішня мотивація вчитися – відсутня.

Діти приймають правила дорослих: говорити одне, а робити інше. Профанація стає стилем життя. Тому студенти (як і всі ми) з розумінням ставляться до брехні міністра, прем’єра, опозиції. А хіба на рівні деканату чи ректорату не так? То в чому справа?

Конформізм. Ось що в студентах системно виховує виш, суспільство і його традиції.

Виш, студенти і суспільство

І маємо те, що маємо. Хтось в Україні сумнівається, що заочна і вечірня форма освіти – це відсутність знань з боку заочників та абсолютна "кормушка" для викладачів?

Хтось не знає, що дуже часто викладацтво у вишах – це сімейна традиція? Як у старому анекдоті: чому син кандидата не стане доктором наук? Тому що у доктора наук свій син.

Хіба хтось не знає, що виш не гониться за класними викладачами, а шукає лише статусу (кандидат, доктор) або/і лояльності? "Тишина должна быть в библиотеке".

Хіба хтось не знає, що для частини еліт отримання наукового звання – це просто підтвердження соціального статусу?

Комусь не відомо, що у частини викладачів вже давно сталася професійна деформація? Викладач невмотивований навчати, передавати знання. Він вмотивований відбувати пайку. А за що "гарячитись"? За 2,5-3 тисячі доцентських гривень?

На "шабашах" більше можна заробити. Хіба хтось сумнівається, що саме в цьому причина корупції? Хіба не у невизнанні статусу викладача суспільством?

Держава

У смішних європейців держава виступає регулятором. Бо там держава – це консенсус патріотично налаштованих еліт і експертів. А реформи – це зміна регуляторної політики.

А у нас? Держава регулює систему освіти якось дивно. З одного боку, всі погоджуються: не може бути в державі, де було у 1991 році 150 вишів, щоб стало 350, як зараз.

Не може бути у країні, де у виші вступило 350 тисяч студентів – ліцензійних місць на 650 тисяч. Треба зменшувати.

Та у нас зменшують дивно. Через регулювання в ручному режимі. А не з суспільної необхідності.

Наприклад, держава визначає необхідність політологів (а хто прораховував? за якими критеріями?) у 2016 році у 500 осіб (а ліцензованих місць тисяча). Києво-Могилянка має ліцензію у 75 осіб. А їм (нелояльним) міністр цього року надає лише 25 бюджетних місць.

Решту – добирайте платниками. І тут-же дає якомусь Забурбелівському університету (заснованому на базі ПТУ) теж 25 місць. І решту бюджетних місць – таким же подібним.

Бо ректори вибили замовлення. Бо правильні партбілети люди носять, а не переймаються якістю знань студентів. І колектив вдячний, і Забурбелівка житиме.

А кого хвилює, що політологію викладає колишній трудовик ПТУ? Він вже вчиться в аспірантурі, чого вам ще?

Якби важила у цій державі суспільна бажаність, то було б так. Держава виділила б 500 не місць у вишах, а ваучерів на навчання (виборов абітурієнт ваучер – вступай куди хочеш). І кожен студент за підсумками ЗНО обрав би виш до вподоби.

Думається, у Могилянці і інших престижних вишах всі місця б заповнили кращі. А Забурбелівський виш відвалився б зовсім, не набрав студентів.

Люди б в Забурбелівці втратили роботу. Жаль? Дуже жаль. Але більше жаль майбутнє студентів, яких вчить трудовик. Ще жаль суспільство, яке наче б то прагне мати фахівців, а не осіб з дипломами.

Але ж регулює не престижність і фаховість викладачів вишу, його традиція. І навіть не бездушний норматив. Регулює міністр.

Студенти, виш і держава

Насправді, наче існує механізм участі у процесі підготовки студентів самих студентів. Називається – студентське самоврядування. Насправді ж, часто це теж профанація.

Самоврядування – це тоді, коли студенти самі врядуються. Насправді ж студент безправніший будь-якого викладача самодура і нижчий за реальним статусом від бабусі-вахтерки в гуртожитку.

Наче б то функцією самоврядування має бути і захист прав студентства, і лобіювання інтересів студентства на рівні вишу, і створення нових якісних традицій через втілення власних проектів.

Студентське самоврядування має бути партнером адміністрації в підготовці спеціаліста та вихованні особистості.

Насправді ж самі студенти із радістю визнають, що вони права рука адміністрації. Через їх недосвідченість ними маніпулюють. Це в кращому випадку. У гіршому – їх просто ігнорують. І вишу, і державі потрібен лише лояльний студент. Той що терпітиме.

На жаль, це влаштовує і суспільство.