Евразийский Союз, как продолжение "Третьего Рима"

Ті зусилля, до яких нині вдається російський прем’єр Владімір Путін щодо організації євразійського простору, дуже нагадують ідею гоголівського чорта зібрати до купи обривки червоної свитки.

Не вдалося свого часу втілити ідею Союзу Суверенних Держав, тож створили – за активної участі РФ – Співдружність Незалежних Держав. Про перше утворення нині взагалі мало хто пам’ятає. Йшлося про конфедерацію колишніх радянських республік, яку наприкінці 1991-го ратифікували лише сім країн-учасниць – Росія, Білорусь та п’ять середньоазійських республік.

Україна ж відбилася від отари, і процес недвозначно забуксував, відтак очільники "слов’янських братніх народів" зібралися у Біловезькій Пущі та уклали договір про СНД замість ССД. "Як не вмер Данило, то болячка задавила", кажуть у таких випадках. Щоправда, про конфедерацію у випадку СНД вже не йшлося.

Але правда й те, що так просто від самонавіяної місії "збирача земель" Росія не відмовилась. Рік по тому – у грудні 1992-го – з’їзд народних депутатів РФ звернувся до парламентів країн СНД, до Міжпарламентської асамблеї СНД з пропозицією розглянути можливість створення конфедерації. Тоді це звернення проігнорували. До пори – до часу.

Минуло ще два роки, і у травні 1994-го президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв запропонував створити… Євразійський Союз, проте, певне, Росії не сподобалось, що така шикарна ідея першою була проголошена одвічним другом. Ідею законсервували до 2011-го, аж допоки Владімір Путін – не проголосив її як свою, без посилання на автора.

Втім, ті сімнадцять років, що минули між 1994-им та 2011-им, не були витрачені намарно: за цей час Росія та Білорусь створили союзну державу; вони плюс Казахстан уклали договір про Митний союз; вони ж плюс Казахстан плюс Україна домовились у 2004-му про Єдиний економічний простір (ЄЕП).

Все йшло нібито так, як того могла бажати Росія, проте дух "союза нерушимого", "велікого і могучего" все таки помалу вичахав. Навіть буття СНД виявилося якимсь не надто дієвим, тож знадобився новий імпульс, новий приплив адреналіну для громіздкої махини …

От тоді-то Путін і заговорив про Євразійський Союз, у свій спосіб, очевидно, відзначаючи 20-річчя розпаду СРСР. Що й казати, момент вибрано напрочуд вдало: проблеми у Євросоюзі дозволяють Путіну розводитись про "новий Євросоюз", такий собі аналог ЄС – кращий і досконаліший.

Між іншим, на російській Вікіпедії вже підготовлено сторінку, присвячену Євразійському Союзу, де на його карті віртуально присутня Україна; де у графі "Язик" зазначено російську мову, а у графі "Релігія" – "Православіє", а трохи нижче… "Іслам". На цій сторінці окремі статті іще не створені, але матриця вже живе і дихає…

Євразійський Союз є також чудовим засобом відволікти увагу від четвертого пришестя Путіна на престол, яке неодмінно станеться у березні наступного року, позаяк Дмітрій Медвєдєв, безумовно, був і залишається другою фігурою. А заодно і підкинути совковим елітам, що ностальгують за радянщиною, ідею відновлення колишньої імперської величі.

Бо Росія, звісно, є доволі специфічною державою. Можливо, унікальною в своєму роді.

Досить й того, що вже два століття в ній триває суперечка між "норманістами" та "антинорманістами" на предмет того, хто були за походженням Рюрик, Аскольд і Дір, що князювали у Новгороді та Києві; іншими словами, вчених цікавить, яким був внесок "ліц норманской національності" у генезис слов’янських держав. (При цьому бажано довести, що – нульовим).

А якщо згадати псковського старця Філофея з його концепцією "Москва – третій Рим", то стане ясно, що прагнення розділяти та володарювати закладене, вочевидь, на рівні архетипу – принаймні, якщо не у всіх росіян, то у провідників РФ, її ідеологів та офіційно покликаних ретранслювати позицію Кремля "філофеїстів".

Однак повертаючись до Євразійського Союзу. 3 жовтня цього року Владімір Путін надрукував в "Известиях" статтю під назвою "Новий інтеграційний проект для Євразії – майбутнє, що народжується сьогодні". До обговорення опусу (на сторінках все того ж видання) долучились і білоруський та казахський лідери.

Першим пристав на ідею "Третього Риму" Олександр Лукашенко. Він, щоправда, зробив важливу ремарку, яка дивовижним чином не потонула в панегіриках: Білорусь, сказав Лукашенко, шукатиме собі союзників не лише на Сході, а й на Заході. Певне дались взнаки економічні санкції запроваджені ЄС, щодо "останнього диктатора Європи". Що ж стосується Нурсултана Назарбаєва, то той лише запропонував розмістити штаб-квартиру Євразійського Союзу в Астані, котра, мовляв, є центром євразійського регіону.

Якщо "столицею" Євросоюзу є Брюссель, вів далі Назарбаєв, то відповідну роль в аналогічному (але ширшому) утворенні має відіграти Астана. Так ненав’язливо Назарбаєв дав зрозуміти, що повного підпорядкування інтересам Москви – на кшталт колишнього домінування "старшого брата" – вже не буде.

Воно й зрозуміло: з одного боку, для олігархату на пострадянських теренах є привабливою ідея приєднатися до якогось економічного союзу без того, аби хтось постійно моніторив стан справ із демократією всередині країн та тероризував претензіями і зауваженнями.

З іншого ж боку, Казахстан ніколи не відмовиться від співпраці з Китаєм, від наростаючих можливостей країн Середньої Азії розвивати власний паливний потенціал, від самоврядного управління економікою. Тим паче в ім’я того, аби на теренах РФ хтось тішив свої забаганки і грався в клон Радянського Союзу.

Адже, згідно з тим, що пропонує Путін, Євразійський Союз – це конфедеративне (!) утворення з єдиним політичним, економічним, військовим, митним, гуманітарним та культурним простором.

Тобто це – далеко не зона вільної торгівлі з країнами СНД, до якої нещодавно приєдналась Україна. Все стократно серйозніше і незворотніше за наслідками. Настільки, що багатьма експертами згадана ідея визнається радше елементом піар-кампанії Путіна, ніж вартою обговорення програмою.

Ясна річ, що нічого спільного з вартостями Євросоюзу, котрому протипоставлений подібний прожект, Євразійський Союз не має. Не має хоча б тому, що умовою успішною інтеграції до Євросоюзу був і лишається приблизний баланс між великими державами і пошана до маленьких країн.

Про жодні пріоритети свободи, демократії та ринкових взаємовідносин в контексті Росії і того, як ця країна провадить стосунки на теренах колишнього СРСР, говорити не доводиться.

Якби порив Путіна будувати "спільний дім" за загальновизнаною демократичною моделлю мав бодай дещицю щирості, почати цей лідер мусив із власного "помешкання" – Росії, якою він одноосібно править без малого дванадцять років.

Західні політики цілком мають слушність, коли не довіряють людині, яка проголосила розпад Радянського Союзу "найбільшою геополітичною катастрофою ХХ сторіччя". І хоч заява колишнього кандидата у президенти США Джона Маккейна про те, що доля Каддафі спіткає незабаром й інших тоталітарних лідерів, зокрема, Владіміра Путіна, є дещо зарізкою, стурбованість світових керівників євроазійськими намірами РФ є виправданою. 

Добре те, що до путінських поривань у демократичному світі поставились з належною часткою як скептицизму, так і стурбованості. Застереження у стосунках з Росією не завадить – інакше всі ми ризикуємо прокинутись одного разу в черговому союзі чи співдружності...

Все це ми вже проходили, час – робити висновки і не повторювати помилок.