Евразийская сковородка

Після ухвалення резолюції Європарламенту по Україні "м’яч" знову опинився на українському боці. І поки Банкова тримає паузу, є можливість розглянути альтеративний європейському вектор інтеграції – євразійський.

Тим більше, що союз саме під такою назвою заповзявся створювати Володимир Путін.

Чергова ініціатива російського лідера "по збиранню земель" більшою мірою адресована російським громадянам, ніж зовнішньополітичним партнерам – в Росії "на носі" вибори Держдуми і президента.

Але вона дає нагоду ще раз замислитись, у яку ж "компанію" Україну так наполегливо запрошують.

Планується, що кістяк Євразійського союзу складуть Росія, Білорусь та Казахстан. Тобто, – це вже апріорі не відтворення "союзу трьох братніх слов’янських народів", чим так довго вабили українців.

Саме президент Казахстану Назарбаєв, як відомо, першим багато років тому виступив з ідеєю, яку взяв на озброєння Путін, тому що поняття євразійської спільноти є для казахів природним і зрозумілим в силу географічного положення та історії.

Сьогодні Казахстан – це країна з 16 мільйонним населенням, де доля корінної нації має стійку тенденцію до збільшення. Зокрема, після розпаду СРСР майже половина українців і росіян, які мешкали у Казахстані, виїхали звідти.

Останнім часом з цієї колишньої радянської республіки все частіше стали надходити повідомлення, пов’язані з діяльністю радикальних ісламістів. Так, в жовтні, одне з угруповань попередило про можливі терористичні атаки в разі, якщо влада не скасує закон про релігії, який забороняє носіння хіджабів та молільні кімнати у держустановах.

Крім того, увійшовши до Євразійського союзу Україна опинилась би в одному цивілізаційному просторі з такими суб’єктами Російської Федерації як Чечня, Дагестан та інші республіки Північного Кавказу, Татарстаном і багатьма тюркськими та фіно-угорськими народами.

Коли російські політики агітують Україну включитися в євразійській простір, вони мовчать не тільки про партизанську війну, яку веде проти Росії підпілля у кавказькому регіоні. Вони не кажуть також про все більш відчутні націоналістичні та антикавказькі настрої у самому російському суспільстві.

Нещодавно в Москві відбувся мітинг під гаслом "Хватит кормить Кавказ", і це не поодинока акція, а елемент вже достатньо потужної кампанії. Об’єктами гніву і критики тут є, що принципово, не заробітчани – таджики, а вихідці з Кабардино-Балкарії, Інгушетії тощо. Тобто, власні ж співгромадяни.

Не дивно, що російські політики напередодні виборів розгорнули справжнє полювання на націоналістично налаштований електорат.

Різноманітність культур – це прекрасно, і всі вони заслуговують на повагу. Більше того, вони можуть гармонійно співіснувати, але якщо їх не намагаються штучно загнати в одне політичне утворення.

В СРСР відмінності між національностями нівелювалися комуністичною ідеологію. Хоч фраза Юрія Андруховича в "Московіаді" про те, що нещастя імперії полягає в бажанні "поєднати непоєднуване – естонців з туркменами" є вдалою характеристикою тих часів. А що вже говорити про сьогодення.

Створення ж ЄС було обумовлене спільною драматичною історією європейських народів, до яких належать і українці. Водночас складно навести приклад тісних історичних зв’язків, які б пов’язували Україну з Кавказом, Поволжям або Центральною Азією. Про Сибір же краще не згадувати.

Так, Європа сьогодні переосмислює свою міграційну політику, там теж вистачає конфліктів, де присутній національний або цивілізаційний компонент. Але в європейських країнах існує і жива дискусія з цього питання, в якій беруть участь перші особи держав.

В них є, зрештою, демократичний механізм розв’язання суперечок – референдуми.

У випадку ж Росії ми маємо класичну імперську національну політику, засновану на пропаганді та "ефективності" силових структур, наскрізь просякнутих корупцією.

Крім того, в Європі мова йде про адаптацію мігрантів. На євразійському ж просторі багато проблем пов’язано з історією народів, які і по сьогодні перебувають в колоніальному статусі.

Якщо, зокрема, Росія не може знайти внутрішнього компромісу, не може вирішити надзвичайно болючі міжнаціональні та релігійні проблеми, які весь час тільки загострюються, то чи варто Україні інтегруватисяв ініційовані нею масштабні політичні союзи?

Також інтеграція в євразійське, або будь-яке інше об’єднання з Росією та її сателітами відкриває Україну для трудової міграції зі Сходу. І це за умови невиробленості у нас принципів міграційної політики як таких.

В цілому, це означатиме рух України в політично та історично непритаманному їй напрямку.

Хоч з усіма без виключення далекими і близькими сусідами ми можемо торгувати і підтримувати чудові стосунки, не вступаючи, втім, в жодні штучні примарні проекти.