Комбинируя на большой шахматной доске. Или как нашу ГТС превратить из пешки в королеву

Гросмейстерам за шахівницею під час турніру підказувати не можна, але у них бувають години відпочинку між партіями, і ось тоді їм, можливо, стали б у пригоді наші "шахові етюди"…

Те, що нинішній президент не піддається на прямий шантаж з боку Росії та Європи, ніби й непогано. Та все ж відчувається брак нереалізованого потенціалу.

Насамперед, основна взаємодія зосереджена на осі Схід-Захід (Росія-Європа). Але ж можливі й інші варіанти.

Захист інтересів економічних, на жаль, перейшов у площину втрат або надбань в сфері політичній. Тож наша ГТС із джокерів може перетворитися в звичайну шістку, чи туза на мізері.

Це як у шахах: прохідного пішака, що мав усі шанси перетворитися на королеву, за крок від мети можна втратити через необдуманий хід. У випадку з ГТС, без реального наповнення, газова труба може перетворитися на металобрухт.

Однак, чому розглядається лише Європа або Росія?

Південний потік. Напередодні подальшого розгортання світової кризи, небажання Європи сприйняти цей проект, Росії буде дуже важко його реалізувати. Може статися, що вона його таки побудує, а наповнення відставатиме чи виявиться зайвим (природно, що за умов постачання додаткових обсягів, ціна впаде).

Або ж Європа, збільшивши закупівлю зрідженого газу, змусить Росію для швидкої окупності проекту продавати газ задешево. На що дуже сподіваються її партнери в цьому проекті.

Набукко. Проект є, а газу поки що немає.

Туркменістан і Азербайджан не дуже поспішають взяти участь в досить аморфному проекті. Вони розуміють, що одразу після остаточного рішення щодо їх вступу до нього, відносини з Росією трансформуються. Не найкращим чином.

Добре, якби гра вартувала свічок, а так... Що ж до Ірану, то його тісні зв’язки з Росією і напружені з Європою та США дають змогу прогнозувати, що іранське керівництво утримається від участі в Набукко.

До того ж на фоні фінансових негараздів в європейському господарстві, чекати швидкого будівництва газогону не доводиться. А хто перший збудує – той і виграє партію.

Азербайджан, який володіє потужними нафтогазовими запасами, давно міг перетворитися на серйозного світового гравця. Якби не його географічне місцеположення. Однак, маючи сировинну базу і значний приплив валютних надходжень, він залишається лише сировинним придатком. Хоча амбіції досить значні.

Туркменістан. Те ж саме. Більше того, завдяки підписаним газовим контрактам 2009 року на ринок було виведено Росію. Але у нового керівництва немає бажання задешево продавати газ російському "Газпрому". Вони готові до інших, але РЕАЛЬНИХ пропозицій.

Цілком реальним бачиться новий нестандартний хід. Може варто запропонувати Алієву участь у ГТС в обмін на доступ до родовищ, або на довгостроковий контракт прокачки газу за нормальною європейською ціною.

За допомогою Грузії, яка мала б отримати свій невеличкий пакет у ГТС, можна було б протягом двох-трьох років побудувати завод із зрідження газу на її території, який би постачався з Азербайджану на Одесу. Наступний крок – закачка в ГТС і продаж європейським споживачам.

Кошти на будівництво міг би дати Китай. Із паралельним заохоченням Туркменістану. Якщо б вдалося залучити останній, це б дало змогу гармонізувати стосунки двох таких потужних гравців і зробити проект справді перспективним.

Що ж до участі Китаю, то, по-перше, його бажання вийти на європейські ринки останнім часом посилилося. По-друге – мало б місце створення в регіоні потенційної рівноваги  з північним сусідом. Можна прогнозувати, що у Росії трішки б зменшилися амбіції, і говорила б вона з нашим керівництвом іншим тоном.

Поки Росія і Європа вагаються, Україна зі своїми партнерами могла б швидко реалізувати проект.

Країна вперше змогла б заявити про себе як про серйозного гравця на світовій шахівниці, створивши потужні блоки реальних партнерів. Тоді б і Європа і Росія ставилися б до нас інакше.

Володимир Дзьобак, для УП