Грех каноничности

"Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що зачиняєте Царство Небесне людям; бо самі не входите і бажаючих увійти не пускаєте.... Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що очищаєте чашу і тарелю зовні, а всередині вони повнісінькі крадіжу і неправди. Фарисею сліпий! Очисти перше чашу й таріль усередині, щоб чисті вони були й зовні… Змії, гадюче поріддя! Як утечете ви від засудження до геєни?"
Ісус Христос

Читаючи ці рядки, знову і знову захоплюєшся Ісусом… Наскільки безстрашно Він говорив правду в очі цілій масі мертвотної формалістичної релігійності, закликаючи натомість до релігійності нової, живої, в якій головне не "як", а "що", не форма, а суть, не правило і обряд, а любов і добро.

Перший із цих двох типів релігійності зветься фарисейством. Нині слово це вже не обмежене значенням показного святенництва і позначає також вічні і всюдисущі явища лицемірства та формалізму – як релігійні, так і світські.

Мало хто, однак, замислюється над тим, що у слова "фарисейство" є синонім – цілком позитивне, на перший погляд, поняття канонічності.

Поміркуймо про місце канонічності у християнській релігії.

Слово "канонічність", яке означає відповідність канону, тобто узаконеність, правильність, тверду встановленість, найбільше використовується нині саме у релігійному контексті. Призначення канонічності у релігії – зафіксувати і зберегти цю релігію.

Історія доводить, однак, що навіть найневинніша канонічність має природну тенденцію з часом перетворюватися на "кам’янічність" – кам’яніти, мертвіти, тобто скочуватися в фарисейство, якщо цьому процесу свідомо не запобігати.

Тобто якщо використовувати шкалу етичну, канонічність може бути "добра" й "погана". "Добра" канонічність нефарисейська. Вона виконує свою головну функцію, тобто закріплює традицію – моральні імперативи, що передаються з покоління в покоління.

Вона спрямована у майбутнє, вона творча і доброзичлива, вона, зрештою, миролюбна, бо не шукає конкурентів і не намагається їх витіснити – для самоствердження вона їх не потребує. Обрядово-матеріальний аспект для такої канонічності важливий, але не визначальний.

"Погана" канонічність – фарисейська. Вона забула про своє призначення і зосередилась на пошуку ворога – усього неправильного й неканонічного. Така канонічність живиться негативом, вона деструктивна і анти-творча, вона зациклюється на минулому, в якому демонстративно віднаходить свою ексклюзивну легітимність.

Така канонічність завжди пхає носа у справи вірян інших релігій та конфесій і роз’єднує людей, протиставляючи "істинній" релігії решту "неістинних", та й навіть у межах "істинної" релігії поділяючи конфесії і людей на канонічних і неканонічних.

Внаслідок цього вона перестає бути собою і перетворюється у "канонічність" в лапках, карикатуру на себе, у якої й з’являється згаданий синонім – фарисейство – ця стара, як світ, спокуса, що й донині зберігає свою дієвість.

Очевидно, що вчення Христа не так релігійне як світоглядне. Тобто суть його не в черговому комплекті обрядів, що потребують фіксації у черговому каноні, а в нових імперативах, які, власне, жодних матеріальних підпор не потребують.

Христос не закликав до створення "християнства" – нової релігії імені самого Себе з правилами і каноном. Але й проти канонічності Він не застерігав, розуміючи, що роду людському не вдасться зберегти дух Його вчення без матеріально-обрядових милиць та ідеологічної фіксації.

Тому межа між добром і злом тут пролягає по лінії, за якою канонічність, замість виконувати свої засадничі завдання – збереження, підтримки і передачі релігійної, а по суті моральної, традиції, стає інструментом гордині – самозвеличення та самоствердження за рахунок приниження інших.

Саме час проілюструвати ці міркування кількома прикладами із сучасної української дійсності.

Не заглиблюючись у "суперечливі" (а насправді досить ясні) історичні питання і не намагаючись з’ясувати, яка ж із християнських конфесій в Україні найканонічніша, найавтентичніша і найправославніша, наведемо кілька фактів з української релігійної дійсності – "по ділах їх пізнаєте їх".

Мій добрий знайомий вінчався зі своєю дружиною на її "малій батьківщині" – в симпатичному західноукраїнському містечку. Недалеко звідти 1941 року сформувалася "Поліська Січ" – перші загони Української Повстанської Армії.

Лише 3-4 роки ця армія боролася з німцями, і майже 20 – із військами Москви. А тепер вгадайте, у якому з кількох наявних у містечку храмів хреститься, вінчається, святить паски і вистоює службу Божу більшість жителів містечка?

Вгадали: у православному соборі Московського патріархату. Ой, перепрошую: в Українській православній церкві (належність до Московського патріархату в офіційній назві скромно замовчується).

Чому саме тут? Бо ж церква велика й гарна, і всі порядні люди ходять саме до неї. А що батюшка відправляє службу незрозумілою мовою, то неважливо – так і при совєтах було, всі вже звикли. Головне хреститися правильно, а слова літургії розуміти – то вже діло десяте.

Та й на церкву саму подивіться – це ж зовсім не те, що ота Філаретівська, яку вже кілька років ніяк не довершать, бо, подейкують, священик краде гроші, призначені на будівництво. Чи ота невеличка автокефальна на околиці, геть маленька, та й вінчатися в ній батюшка із собору строго заборонив: гріх, мовляв, "незаконна" вона.

А тепер, шановні читачі, спробуйте вгадати, хто і для чого поширює такі "мнєнія".

Рішення мого товариша та його дівчини вінчатися в маргінальній автокефальній було сприйняте не просто зі здивуванням, а з непідробним болем за них, молодих і дурних. Що ж люди скажуть, коли дізнаються? Порядні ж батьки нібито! Втім, демократичності їхніх українських батьків віддамо належне – відстояти свою позицію молодятам таки вдалося, хоча й прийшлося добре погребти проти течії.

А тепер уривок із замітки за 14 грудня 2010: "Українська православна церква Київського патріархату вчора повідомила, що православна церква Московського патріархату тисне на владу Києва, щоб ті усунули їх колег від проведення відправ на київських цвинтарях […] Священики з Московського патріархату переконані, що обряди їх опонентів недійсні, оскільки Київський патріархат є неканонічним".

А це вже цитата зі статті на "Радіо Свобода": "…українці скаржаться, що ченці Лаври (Почаївської – авт.) прискіпливо допитують відвідувачів, якої вони віри, до якої церкви відносяться. "Якщо розмовляєш українською, не хочуть тебе сповідати, не продають свічок і навіть можуть випхати за двері храму".

І на закуску – цитата із власноруч сфотографованої об’яви над дверима одного з храмів Почаївської Лаври: "До таїнства (причастя – авт.) допускаються особи Православного віросповідання, що належать до канонічної Церкви, яку очолює Блаженніший митрополит київський та всієї України Володимир".

Мабуть, Христос із приводу такого "християнства" зауважив би, що Його, м’яко кажучи, неправильно зрозуміли. А точніше, зрозуміли з точністю до навпаки, перевернувши вчення з ніг на голову. Дві тисячі років тому Він вийшов на смертельну битвуз фарисейством і переміг – ціною власного життя. І що ж ми маємо зараз? "Християнську" церкву, яка зовні побілена й канонічна, а всередині…

Чи траплялися кому-небудь із вас, шановні читачі, такі об’яви на храмових стінах українського Київського патріархату, української автокефальної церкви чи української греко-католицької церкви?..

Спробуймо уявити собі, наприклад, войовничих греко-католиків, які відмовляються причащати вірян за критерієм мовної чи конфесійної належності.

Або ж колишнього главу греко-католицької церкви Любомира Гузара, чи навіть патріарха Філарета, який, хизуючись коштовним годинником, мало не щомісяця роз’їжджає Росією з двома десятками охоронців на чорних "мерседесах", навчаючи росіян (українською мовою!) їхньої історії, відпускаючи прилюдно гріхи російському президенту та даючи вказівки про перейменування столичних вулиць, які негайно ж виконуються московським урядом... Наприклад, вулиці Петра Першого – у вулицю Мазепинську.

Бракне уяви.

Чому?

Тому що таке неможливо. Тому що в Україні існує лише одна "істинно канонічна" у своєму ксенофобстві конфесія, скерована на відверту експансію. Яка називає себе "українською православною церквою".

Насправді ж для кожного, хто здатен самостійно мислити, є очевидним, що церква ця є антиукраїнською, бо послідовно працює на релігійний і культурний розкол українського народу. І не безуспішно – як у випадку з вінчанням мого друга.

Існування та успіх такої церкви – назвемо її імперською – як, до речі, і виживання будь-якої імперської держави – залежить головним чином від міри агресивності, на якій така структура, власне, і тримається.

Комуністична ідеологія теж була дуже "канонічною" – найменша єресь із демонстративною жорстокістю знищувалася ще в зародку.

Тож чого варта канонічність церкви, чия ідентичність ґрунтується на протиставленні себе усьому "неправильному" і "неканонічному"?

Церкви, яка з інквізиційним натхненням роздає направо і наліво анафеми?

Церкви, яка без вагань засуджує мільйони людей – причому не за їхні вчинки, а за буцімто відсутність формальної легітимності?

Чи може взагалі така церква називатися християнською?

Зрештою, паперова нелегітимність, у якій московська церква звинувачує усі українські православні конфесії, є тільки приводом до ворожого ставлення, черговим лицемірством.

Бо правдиве підґрунтя ворожнечі, засудження і невизнання лежить значно глибше – це вікова ненависть до українського народу, української культури та українсько-київського зразка православ’я, що до нього московському православ’ю, взагалі-то, личило би ставитися з пошаною – як виховані діти ставляться до батька й матері.

Бо коли на печерських пагорбах процвітало первісно-чисте, дійсно візантійського зразка християнство, ні Москви, ні московитів як нації, ані тим паче "московського патріархату", як відомо, просто не існувало.

Не дивно, що "канонічна" нетерпимість наших братів по вірі до українського православ’я нагадує класичний сюжет з історії: хамовитий байстрюк-самозванець, заграбавши брехнею й насильством право первородства, завжди чогось боїться, і ніколи не може заспокоїтися, доки не зведе в могилу законного спадкоємця.

А цей спадкоємець – Україна. Не просто держава з таким іменем. Це Україна в головах і душах людей, християн і нехристиян, віруючих і атеїстів. Це та Україна, що стоїть вище конфесій і канонічності. Україна, яка з усіх сил прагне жити за вченням Христовим, за духом його і суттю.

Знищити таке не під силу.