Фактор раздавленного мотылька

Коли мова заходить про ті чи інші катастрофічні наслідки для України геополітичного, історичного чи навіть цивілізаційного штибу у зв’язку із іменем Тимошенко та її подальшою гіпотетичною долею на рівні: кінцево посадять/не посадять (візьме/не візьме участь у виборах), мені пригадується дискусія, свідком котрої я став майже 30 років тому.

Якось тісною геологічно-військовою (таке сполучення пояснюється тим, що моя геологічна партія працювала на совєцьку армію, що розгортала передову дивізію на курильському острові Ітуруп) комапшкою ми зібралися підвечеряти, хильнути чарку-другу і потеревенити.

Розмова точилась навколо Фолклендського конфлікту, що якраз розгорівся тоді. Тему підняли військовики. Хтось жартував, що незабаром ми будемо репати якісну аргентинську тушонку.

Мовляв, конфлікт затягнеться, бо могутній СССР надасть Аргентині допомогу сучасною зброєю, помінявши її на їхню знамениту яловичину.

А хтось чортихався, що, мовляв, аби не клята Тетчериця із її непримиренним характером, то фіг би Англія так різко дала би відсіч аргентинцям.

Аж тут у розмову втрутився мій напарник Коля Маковський.

Треба зауважити, що Коля був людиною надзвичайно ерудованою, освіченою і творчою. Але головне мав дуже цікаву біографію.

Він походив із родини українських емігрантів з Чернігівщини, котрі свого часу осіли саме в Туманному Альбіоні, де, власне, Коля і народився. На початку ж 60-тих, на хвилі хрущовської відлиги, родина Маковських повернулась на батьківщину.

Тема Фолклендської війни колишнього підданого Королеви надзвичайно зачепила.

Він зауважив військовим, що справа тут не в залізній леді. Хто б не опинився на її місці на той час, чи то попередник Тетчер лейборист Джеймс Каллаган, чи то один із найвдаліших серед прем’єрів-лейбористів Гарольд Вільсон, чи то прем’єр-консерватор Едвард Хіт – все рівно Велика Британія відправила би воєнно-морський експедиційний корпус на Фолкленди.

Бо в іншому випадку значна частина суспільства просто б не зрозуміла свого лідера і його державницька кар’єра невдовзі б ганебно завершилась.

Тоді хтось із військових поцікавився – чи поліз би Союз в Афган аби на місці Брежнєва був хтось інший?

Маковський відповів – швидше за все, так. Бо, по-перше, міжнародний розклад був такий, що аби СССР не увів війська в Афганістан, там невдовзі вигулькнули б америкоси. По-друге, такі рішення навіть в Союзі приймаються не одноосібно, а колегіально, тобто Політбюро.

По-третє, СССР підійшов до тієї межі, коли країна потребувала, най і невеличкої, але переможної війни.

А ще хтось один, напевне із політпрацівників, в’їдливо запитався, а мо’ Коля заперечує роль особи в історії?

На короткостроковому відтинку історичного часу роль особи має місце, але на довгостроковому відтинку, не кажучи вже про загальний хід історичного розвитку, роль особи мінімальна – була відповідь Маковського.

А як же тоді бути з такими особами як Ленін, Сталін чи то й же Чингізхан?– причепився як реп’ях уїдливий.

Але Коля замість прямої відповіді переповів фантастичне оповіданнячко. Мова в ньому велась приблизно про таке: Настають часи, коли людство досягає такої висоти висот цивілізаційного розвитку, а наука із технікою, відповідно, такої глибини глибин пізнання і досконалості, коли наші нащадки починають вештатись у часове минуле в якості туристів-мисливців за екзотичною дичиною.

Ну, приблизно так, як деякі наші заможні сучасники на сафарі до Африки.

Але полювання це має певну специфіку. По-перше, відстрілювати різноманітних там динозаврів-тиранозаврів дозволено лише за мить до їх заздалегідь відомої загибелі. Ну, наприклад, за декілька секунд до того, як на них гепнеться смертоносна тогочасна деревина.

По-друге, самі мисливці перебувають в певному силовому полі, яке повністю виключає будь-які прямі фізичні контакти мандрівників у часі від тогочасного навколишнього середовища.

Всі ці запобіжні заходи приймалися, аби мисливці, вбивши ще не приречену на скору смерть тварину чи розчавивши якусь комаху, не могли змінити хід історичного розвитку планети.

Але трапилась неприємність – на якусь мить поле ослабло і один із мисливців, оступившись, таки роздавив метелика.

Весь шлях додому туристи страшенно хвилювалися, боячись потрапити в зовсім інший світ, ніж той, котрий вони покинули.

Але в світі майже нічого особливого не трапилось. Принаймні мандрівники в часі повернулись у світ, що перебував на тому ж етапі цивілізаційного, історичного і науково-технічного розвитку, яким вони його покинули.

З тими ж самими геополітичними розкладами як і раніше: там де буяла демократія – вона продовжувала квітнути, там де панував морок диктатури – вона і далі гнобила люд, там де палали війни – їх полум’я не вщухало, а там де панував мир – мирне життя продовжувалось, успішні країни залишились таким, а країни-лузери так і залишились невдахами.

Тобто світ яким був, таким і залишився. Окрім одного нюансу. В деяких країнах змінились їх лідери. Так, наприклад, в Штатах президент і віце-президент-жінка помінялися посадовими місцями.

А до чого тут Юля?

Справа в тому, що будь-яка країна на певному етапі цивілізаційного розвитку в залежності від економічних, суспільно-політичних, культурницьких, загальноосвітніх, ментальних, геополітичних обставин, рівня науково-технічного розвитку, що склались на той момент, отримує не конкретну керівну особу, а той тип національного чи державного лідера, котрого на самий верх виштовхують вже згадані та деякі інші чинники.

Наприклад, вже згадуваних вище включно із Тетчер прем’єрів Великої Британії, попри їх усю несхожість, попри різну партійну належність, об’єднувало одне – усі вони належали до типу лідерів-реформаторів.

Нагадаю, що всі вони очолювали уряди в 70-ті роки минулого століття, в часи, коли Англія вкупі з іншою Європою переживала дві гострі кризи – фінансово-економічну і енергетичну. Окрім того, тоді ж надзвичайно гостро постала Ольстерська проблема.

З усією цією бідою треба було щось робити. Країна потребувала реформ і, відповідно, уряди очолювали прем’єри-реформатори. Просто Тетчер виявилась найвдалішою з усіх інших…

А той же Чингізхан був продуктом пасіонарного вибуху, який трапився в 10 столітті серед степових племен Монголії. І вибух той виніс на самий верх не його одного, просто Темучину пощастило більше від інших лідерів такого пасіонарного штибу – Джамухи, Ван-хана, Хубілая чи Субедея.

А якщо взяти ближчі часи, то, наприклад, на місці Леніна, міг опинитися і Троцький, і Сталін, і Каменєв чи навіть Бухарін. А на місці Сталіна будь-хто із названих і не названих лідерів-більшовиків.

Але хто б не очолив свого часу чи то монголів, чи то більшовиків, а згодом СССР, розвиток історичних подій був таким, яким він був. Трапились би об’єднання степових племен і великі завойовницькі походи монголо-татар аж до Східної Європи, або відбулась би Жовтнева революція, громадянська війна, виник би СССР із усіма його тоталітарними "принадами".

Якщо ж взяти двох сучасних українських лідерів на ім’я Вітя і Юля, то попри усю їхню зовнішню і статеву несхожість – як типаж державного і політичного лідера вони – дзеркальне відображення одне одного.

Бо є апологетами двох фундаментальних для них речей – ВЛАДИ і БАБЛА.

Я не відаю, можливо, хтось із далеких наших нащадків, мандруючи в часі і розчавив десь там в мезозої замість метелика якогось хробака і ми отримали собі на голову не Юлю, а Вітю.

Ну, явімо собі, що той нащадок розчавив би "правильну" комаху і на Банковій сьогодні царювала б Юля.

Окрім цього нічого іншого концептуально не змінилось би. Ми б усі сиділи по самі вуха в тому самому лайні, в якому сидимо нині, сиділи би за гратами Вітя і дехто із його поплічників, Європа, США і Росія тиснули б на Україну точнісінько так, як вони тиснуть на неї сьогодні.

І за великим рахунком, той стан речей, що ми маємо, в значній мірі на нашій совісті. Ми маємо тих лідерів, на котрих заслуговуємо.

Згадаймо Ющенка. Як ми його кляли і клянемо за безхребетність, безвідповідальність, бездіяльність, безтолковість і ще купу без… Але ж самі винні, бо випхнувши його на саму гору, потому махнули рукою. І розійшлись з Майдану по домівкам. А він махнув на нас і подався бджілок розводити.

А тому слід затямити, що все треба робити своїми руками і доводити справу до кінця власноруч. Бо якщо ми цього не зробимо сьогодні – завтра дещо інше зроблять зовсім чужі дяді.

Ну, а що стосується Юлі, то як політик вона мені сьогодні нагадує розчавленого метелика. І що найприкріше для неї – її політична смерть ніц не змінить для України ні в найближчому ні в далекому майбутньому. Ні в геополітичному, ні в цивілізаційному сенсах.

Хіба що колись Україною таки керуватиме жінка, а не чоловік. Але не в оглядовому майбутньому…

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Товариство "Малого Кола", для УП