Виктор великий
Стара традиція давати прізвиська лідерам держав – королям, царям, політикам загалом – не поширюється на президентів сучасних європейських країн. А шкода. Тому що день від дня стає все більш зрозумілим: Віктор Янукович уже увійшов, або, краще сказати – вляпався в історію. І відродити таку традицію було б непогано.
Бо феномен Януковича майже неможливо пояснити з політологічної точки зору. Набагато легше – з асоціативної.
Чому він ухвалює ті чи інші рішення, багато з яких є завідомо програшними?
Навіщо йому стільки влади, у той час, коли проривні реформи робили державні діячі зі значно меншими повноваженнями?
Що робити в Межигір'ї?
Навіщо так жорстко обходитися зі своїми опонентами, якщо для їхньої політичної нейтралізації є чимало інших прийомів?
Неадекватна в багатьох питаннях сучасному світові поведінка українського президента не вкладається в рамки звичних правил. Але вона стає зрозумілою, якщо виходити з того, що Янукович, у першу чергу, – це стиль. Що президент України тому робить той чи інший крок, позаяк він диктується його уявленнями про "правильне" життя й власною самооцінкою.
Тією самою самооцінкою, яку обрання на найвищу посаду в державі в 2010 році піднесено на захмарні, майже "афонські", висоти.
А поїздки до афонських старців у Віктора Федоровича дивним чином поєднуються з нестримною жагою до розкошів, багатства та влади. Як і раніше, Янукович сприймаєдіалог як прояв слабкості. І це ще одне свідчення того, що сподівання на зміни в психології цього політика після 2004 року були ілюзією.
Лише з точки зору "стилю" можна пояснити жорсткий варіант посадки Тимошенко. При цьому, очевидно, можливість випустити її, на вимогу Європи, розглядалась. Але це, судячи з усього, просто поставило би Віктора Януковича в незручне становище. Перед самим собою.
Або ж анонсоване ним підвищення тарифів на газ для населення, якщо не вдасться домовитися з Росією про знижку на енергоносії – усе вірно, "цапом-відбувайлом" призначено тих, перед ким Янукович внутрішньо не відчуває жодних зобов'язань.
Президент України, хоч як це не прикро визнавати, неодноразово демонстрував свій, м'яко кажучи, обмежений інтелектуальний ресурс. Мова не лише про "українського поета Чехова" або Анну Ахмєтову, цитати з яких нащадки колись – якщо знайдуть! – викарбують на надгробку Януковича. Питання в здатності реалістично оцінювати внутрішню й зовнішню ситуацію.
Скажіть на милість, хто дав право одній людині ставити стосунки України з європейськими сусідами, та і європейський вибір українців загалом – у залежність від власного роздратування, що його викликали зауваження ззовні? Тим більше, що ці зауваження спричинені його ж таки, абсурдними за своєю жорсткістю, діями.
Янукович схожий на парубка, якому дали "потриматися за кермо", і він прямує на власний розсуд, – і дорогами, і полями, особливо не обираючи шляхів. І забувши, що пальне не безкінечне. Можна бути впевненим, що він не випустить керма з рук, доки не зупиниться об стовбур найближчого дерева. У таких відчайдушних "водіїв" керманицька траєкторія часто буває наскільки яскравою, настільки ж і короткою.
Якщо лідер із доволі вузьким світоглядом вирішив поставити в центр оточуючого Світу себе – то цей Світ, неодмінно, рано чи пізно, почне вороже реагувати. І територія, на якій цей лідер почуватиме себе комфортно, постійно звужуватиметься. Аж поки не скоротиться до розмірів його особистого маєтку.
Янукович, фактично, не зробив нічого для країни, яку доля йому довірила. При цьому ніщо, а надто інфантильні громадяни, не заважає йому сьогодні поводитися, немов Віктор "великий".
Але він навряд чи стане Віктором Величним.
Тому що дріботіння приватних інтересів заглушає для нього гуркіт того, як змінюється світ навколо. Планета. Люди. Суспільства.
Так само в горах людина не відчуває наближення лавини, займаючись собою й не звертаючи уваги на гул, що наростає.
Євген Булавка, спеціально для УП