Рабы мечтают о рабах

Демократія, якщо вона, звісно, справжня – це така собі міцна кава для політиків. Досить-таки терпка і не надто солодка, а головне – не дає заснути на роботі. А ще її можна порівняти, вибачте, з батогом, держак якого знаходиться в десниці виборця. Дуже тонізуючий засіб. 

Колись у Давньому Римі полководцям, які поверталися з перемогою, просто під час тріумфального параду говорили знамените "memento mori" ("пам’ятай про смерть") – це щоб не дуже "заносило" від успіху.

Сучасні ж політики, які отримують перемогу на виборах у демократичних державах, щоранку прокидаються з подібною думкою: у дещо модернізованій формі вона може звучати як "пам’ятай про вибори". Бо на виборах невсипуще суспільство чітко пояснить тобі, що воно думає про твою роботу і поведінку, і де буде твоє місце на наступні декілька років або й назавжди.  

Але це все при реальній демократії – коли є відкриті й вільні вибори, справжня конкуренція та політична відповідальність за ті рішення, які приймаються в період перебування при владі. 

На жаль, в Україні по-справжньому демократичні вибори ще й досі не є усталеною нормою, бо, як показує практика, не всі політичні еліти до такого готові. І перш за все та, яка нині дорвалася до влади (у цьому випадку слово "еліта" коректно писати в лапках). Судячи з усього, ця команда дуже далека від демократичного світобачення. 

Втішає лише те, що більшість українського суспільства, попри невеликий досвід користування інструментом насправді демократичних виборів, уміє ним користуватися на органічно-інстинктивному рівні. Особливо добре це було видно на прикладі двох останніх парламентських виборів та виборів президента у 2009 році. Саме тоді опозиція, критикуючи державний курс влади, приходила їй на зміну. Такі правила гарантувало чинне виборче законодавство – при всіх його недоліках. Але про нього – трохи далі.

Якщо ж повернутися до питання політичної відповідальності, то потрібно відзначити, що в класичній моделі парламенту демократичної країни цією відповідальністю насамперед обтяжена більшість. Маючи потрібну кількість голосів, вона формує виконавчу владу (чи, принаймні, впливає на її формування) та реалізовує певний державний курс. Як їй це вдається, оцінюють громадяни на кожних наступних виборах. 

Парламентська меншість (опозиція), зрозуміло, не може визначати курс розвитку країни. Однак це зовсім не означає, що меншість не має відношення до жодного з питань державної ваги. Існує, щонайменше, два випадки, коли без думки опозиції демократичний парламент точно не може обійтися.

Один із них – це встановлення основоположних норм життя країни. Тобто ухвалення Конституції чи внесення до неї змін. Цілком зрозуміло, що такі рішення вимагають вищого рівня легітимізації, аніж воля простої більшості в парламенті. Слава Богу, це в українському законодавстві передбачено: рішення щодо Основного Закону приймаються двома третинами голосів Верховної Ради. Також вони не ухвалюються без участі Конституційного Суду і президента, а крім того передбачена певна "витримка" такого процесу в часі. 

Так само за окремою процедурою мають формуватися і правила проведення виборів. Виборчий закон не може ухвалюватися в той самий спосіб, як інші закони, за які несе відповідальність лише парламентська більшість. Адже вибори – це вердикт суду всього суспільства, це оцінювання ефективності роботи тих політиків і політичних сил, які раніше отримали з рук цього суспільства владу. Саме тому виборче законодавство має приймати консенсусом усе суспільство чи, принаймні, увесь спектр його представників у вищому законодавчому органі країни. 

Що ж ми маємо в сучасних українських реаліях? 

Нещодавно президент Янукович, поспілкувавшись із головами фракцій Верховної Ради, пообіцяв, що новий закон про вибори народних депутатів України внесуть на розгляд парламенту за підписом усіх фракцій. 

Але такого дива, на жаль, не сталося. У Верховній Раді було зареєстровано законопроект, написаний владою, і зареєстрували його представники лише чотирьох провладних фракцій.  До речі, зробили вони це, не очікуючи остаточних висновків Венеціанської комісії.

Причина такого поспіху стала недвозначно очевидною для всіх після появи цих самих висновків (це сталося через чотири дні після реєстрації законопроекту у Верховній Раді).  "Вибори за змішаною системою і виборчий бар’єр, а також заборона на участь у виборах виборчих блоків є рішенням правлячої більшості, яке вона зробила в односторонньому порядку і без консультацій з представниками інших політичних партій і громадянського суспільства", – відзначає, зокрема, Венеціанська комісія.

І далі: "Рішення про вибір виборчої системи мусить бути результатом широких і відкритих дискусій у парламенті за участю усіх політичних партій. Зміна виборчої системи не повинна підривати довіру виборців, політичних партій та громадянського суспільства до виборчого процесу".

Венеціанська комісія чітко зазначила, що внесення фундаментальних змін у виборчу систему без широкої публічної дискусії може поставити під сумнів легітимність нового закону про вибори. Має відбутися відкрите обговорення запропонованих змін, вони повинні отримати широку підтримку, і пошук консенсусу є особливо важливим, йдеться у висновках. Також комісія наголосила, що виборче законодавство не повинно надавати переваг інтересам однієї політичної партії.

Як бачимо, думку опозиції нинішня влада і не збиралася враховувати. Президент Янукович та його команда, роблячи невинні очі, намагаються остаточно узурпувати владу в країні. І в цьому випадку їхня логіка проста й зрозуміла: правила гри вони пишуть "під себе", бо виходити на чесне й рівноправне змагання не можуть і не хочуть. Ці люди бояться об’єктивної оцінки громадян за те, що вже встигли накоїти за час перебування при владі.

Вони бояться втратити владу, яку розуміють не як відповідальність перед суспільством, а як благо для себе. Краще вже запроторити лідера опозиції за ґрати і підім’яти під коліно парламент. Символічно, що реєстрація законопроекту про вибори і розправа над Юлією Тимошенко відбулися протягом однієї доби... 

Страх перед відповідальністю, обман, схильність до насильства – це все ознаки рабської психології. А раби мріють не про свободу, а про те, щоб мати своїх рабів. На жаль, люди саме такого психотипу правлять сьогодні в Україні. 

Тільки от неув’язка в них виходить, бо ми не раби. Ми хочемо свободи, ми прагнемо жити в суспільстві, де цінують гідність і права людей. У тому числі – право обирати собі владу за чесними правилами.

Остап Семерак, народний депутат України