"Морская болезнь" Украины

Як не дивно, Україна – морська держава, незважаючи на практично повну відсутність військово-морського і торгового флоту. Її морський статус підтримується виключно за рахунок українських моряків.

За різними даними, на сьогоднішній день їх в Україні від 80 до 100 тисяч. Україна – третій у світі, постачальник морської робочої сили для роботи під іноземним прапором, після Філіппін і Росії. Більше 20-ти українських морських навчальних закладів готують майбутніх моряків.

Популярність професії моряка зростає з кожним роком, що обумовлено не її безпекою та престижністю, а високою (за українськими мірками) оплатою праці.

Однак, як показує практика, з професією моряка пов'язана значна кількість проблем, які виникають ще на етапі працевлаштування. Не кажучи вже про ті, що з’являються у рейсі: хвороба, травма, глобальна загроза потрапити в піратський полон або виявитися "заручником" недобросовісного роботодавця, судно якого за борги заарештують в порту.

Чому не варто сподіватися українським морякам на допомогу і захист держави України у проблемних ситуаціях?

Контракти на свій страх і ризик

Враховуючи те, що Україна не може надати всім морякам роботу за фахом, 95% з них влаштовуються на судна під іноземним прапором, вдаючись до допомоги фірм-посередників – крюінгу.

Робота таких фірм контролюється Міністерством праці та соціальної політики, за допомогою видачі ліцензій та здійснення перевірок дотримання ними ліцензійних умов. Та незважаючи на державний "контроль", тільки чверть діючих крюінгів мають ліцензії на право займатися працевлаштуванням моряків.

Тому перша проблема, з якою стикаються українські моряки – це лже-крюінг, тож сподіватися варто лише на власні сили. Найперше, підписуючи контракт.

В контракті зазначаються всі положення майбутньої роботи: тривалість найму, оплата праці, компенсації і так далі. Реалії показують, що українські моряки згодні практично на будь-які умови, які містяться в документі.

Вони ставлять свій підпис під контрактами, в яких не сказано про страховку, компенсації у разі травм, хвороб чи навіть смерті на борту судна. Яскравий приклад – контракти компанії "Laskaridis Shipping", в яких навіть не йшла мова про конкретні суми компенсацій.

У контракті зазначалося лише те, що "судновласник повинен застрахувати членів екіпажу в страхових компаніях на свій розсуд, на випадок загибелі або непрацездатності внаслідок нещасних випадків під час виконання ними своїх обов'язків на борту судна за цим контрактом".

Особливу увагу варто приділити словосполученню "на свій розсуд", яке явно не передбачає матеріальних зобов'язань перед моряком і його сім'єю.

Подібних контрактів, які не дають українським морякам жодних соціальних гарантій – близько 50%. Відсоток значний для того, щоб держава звернула увагу на порушення соціальних прав українських моряків, і зреагувала на законодавчому рівні.

Адже в країні досі не існує нормативного документа, який би передбачав, що при наймі моряка крюінг повинен вимагати у іноземних судновласників гарантій мінімальної заробітної плати, оформлення медичної та пенсійної страховки, компенсації в разі травмування чи загибелі.

У якості прикладу для України, можна привести навіть Філіппіни, де законом встановлено типовий трудовий договір моряка, який включає в себе обов'язкові пункти із соціального захисту моряків при влаштуванні на іноземні судна.

В Україні на рівні Міністерства праці треба було б зобов'язати агентства по найму моряків дотримуватися мінімальних стандартів при укладенні контрактів.

Той факт, що багато українських моряки виявляються в рабських умовах, коли їх права порушуються, є наслідком не тільки їх особистої неуважності, або підступної змови крюінгу і судновласників, а і недостатнього правового регулювання та контролю держави в питаннях працевлаштування моряків на іноземні судна.

Податкова "турбота" держави

Ще одне критичне питання у відносинах держави і моряків "підпрапорників" – оподаткування. До 2004 року були відсутні будь-які податкові зобов'язання з боку моряків, які провели поза межами України більше 183 днів. Адже вони вважалися нерезидентами.

Опосередковано держава все ж отримувала податки із заробітної плати моряків – адже "підпрапорники" ввозили в Україну заробітну плату у валюті, витрачаючи її тут же.

У 2004 році вступив в силу закон "Про податок з доходів фізичних осіб", який встановлював 15%-вий податок для наших громадян, які працюють на суднах іноземних судновласників. Тобто моряк, незалежно від того, скільки часу він був відсутній на батьківщині, при отриманні доходу за кордоном зобов'язаний подавати річну декларацію про сплату податків.

У випадку, якщо сума податку, сплаченого за кордоном, виявиться менше суми податку, розрахованого за законодавством України, різницю необхідно сплатити до бюджету.

Тут моряк стикається зі складнощами, пов'язаними з подвійним оподаткуванням, якого можна уникнути тільки якщо між державою фірми-наймача і Україною підписано договір про відсутність подвійного оподаткування.

Цей факт ставить "підпрапорників" у нерівне становище. За словами самих моряків, їх внесок в грошовий обіг України становить близько мільярда доларів щороку, що слід сприймати як непрямі інвестиції, і що є достатньою підставою для унормування законодавства щодо їх оподаткування.

Майже всі представники морських профспілкових рухів зазначають, що українські "підпрапорники" погодилися б платити податки, але справедливі, що враховують всі вищезазначені моменти, а також ту обставину, що праця моряка за своїм фізичним і психологічним навантаженням вкрай важка, а життя під час рейсу можна порівняти з тюремним ув'язненням.

Новий Податковий кодекс 2011 року, як відомо, не виправдав сподівань моряків і профспілок на повернення колишньої норми про "183 дні", порядок оподаткування "підпрапорників" залишився старим.

Проблема взаємовідносин держави і моряків в галузі податків залишається відкритою і, судячи з податкової політики держави, навряд чи буде адекватно вирішена найближчим часом.

У піратському полоні

Все ж найбільш глобальною та небезпечною проблемою для моряків усіх країн світу і моряків України зокрема, залишається міжнародне піратство. Враховуючи те, що у світовому судноплавстві працює значна кількість українців, наші співвітчизники постійно ризикують потрапити до рук піратів.

Згідно зі статистикою українського МЗС, з 2008 року і по сьогоднішній день нападу піратів піддався 141 український моряк. Станом на вересень 2011 року в піратському полоні перебувають 2 кораблі – "Dover" (двоє українців) і "Blida" (6 українських моряків).

Слова представників МЗС про те, що ці справи знаходяться "на особливому контролі міністерства", аж ніяк не свідчать про те, що чиновники активно працюють над звільненням своїх земляків.

Всі ми пам'ятаємо "Фаїну", коли моряки, захоплені у вересні 2008 року, були звільнені тільки в лютому 2009. Або захоплення судна "Аріана" з 24-ма українцями на борту, коли навіть інформація про фізичні тортури не прискорила процес звільнення.

Абсолютно ясно, що для здійснення ефективного реагування на захоплення наших моряків піратами необхідна централізація зусиль державних органів у сфері боротьби з морським піратством.

Але до сих пір не існує налагодженого механізму дій щодо сприяння в звільненні захоплених піратами українських моряків.

Державні установи, зокрема МЗС, замість того, щоб самоусуватися, зобов'язані брати участь у процесі підготовки та ведення переговорів з піратами з метою якнайшвидшого звільнення українських громадян.

В період ведення переговорів з піратами, досить важливий контроль над інформаційними потоками. Так як часто ЗМІ, випускаючи в інформаційне поле деякі подробиці розвитку ситуації, можуть лише підірвати їх успішність.

Вагомими, з практичної точки зору, могли б бути кроки державних органів з налагодження неформальних контактів у рамках Контактної групи з питань піратства біля узбережжя Сомалі з державами, під прапором яких найчастіше захоплюють українських моряків. Це Панама, Ліберія, Маршаллові острови.

Такі заходи, у разі чергового захоплення наших громадян, дозволили б оперативно налагодити контакт з судновласником, здійснюючи на нього тиск через владу цих країн.

Неодноразово експертами пропонувалось створення Спеціального державного Центру швидкого реагування щодо фактів захоплення українських моряків у піратський полон. Але ініціатива так й вмерла у кабінетах чиновників.

Необхідно, щоб в державі знайшлася політична воля для здійснення конкретних практичних дій у справі захисту і звільнення українських моряків. А її поки що немає.

Список проблем українських моряків аж ніяк не обмежується вище зазначеними. Їх повний перелік говорить про відсутність у держави зацікавленості і тієї самої політичної волі для захисту своїх громадян перед іноземним судновласником або піратами.

Українські моряки, в принципі, вже звикли сподіватися лише на себе у форс-мажорних ситуаціях. Але хотілося б, щоб українська держава та її органи згадали про свою важливу функцію – захист своїх громадян за кордоном.

Микола Гольбін, голова профспілки моряків Азову, експерт проекту U-Assistance, для УП