Режим самоуничтожения

Політичні в’язні – ознака тоталітарного режиму, тієї влади, що здійснює певні окупаційні функції на визначеній території. З іншого боку – це ознака того, що даний режим не сприймається суспільством, породжує спротив.

Політичні в’язні є в Україні. Відомі широкому загалу імена українських патріотів, націоналістів-тризубівців Ігоря Загребельного, Віктора Давиденка, Артема Циганка та багатьох інших, які потрапили за ґрати саме за політичне мислення.

Ніхто ж не сумнівається у здатності влади, за потреби, придумати будь-яке потрібне звинувачення, що виглядатиме як суто кримінальне.

Мусимо розрізняти кілька типів політичних в’язнів. Згадані хлопці – жертви, так би мовити, чистого політичного замовлення, жертви за ідеологічний опір, спрямований у корінь самої системи.

За ними нема буденного криміналу, як то намагаються нам подати, просто вони знають, що народ має право на всі форми боротьби проти поневолення та за свою свободу і користуються ним. Тобто, вони ув’язнені за відстоювання власного права на свободу.

Дещо іншими мотивами керувалася система, коли садила колишніх своїх представників.

Так, зараз і Тимошенко, і Луценко стали жертвами режиму, але сидять вони не за політичне інакодумство, тобто, не є справжніми політичними в’язнями. Їх провина – надумана чи справжня – мотивується зовсім іншими вчинками, що лежать в економічній, фінансовій чи іншій сфері.

Фактично сама система визнає, бо не висуває таких звинувачень, що проти неї, проти існуючого укладу вони не боролися, не намагалися змінити устрій сьогоднішньої держави Україна на якийсь інший, наприклад, на націократичний, як не ставили за мету створення держави іншого типу, аніж існуюча, наприклад, Української Самостійної Соборної Держави.

Зараз і Тимошенко, і Луценко потрапили під прес витвору, у становлення якого внесли більший чи менший внесок, їм доводиться на власній шкірі відчути суть системи, яку так чи інакше створювали, розвивали, відстоювали.

Вони – не так політичні в’язні, як швидше "колишні", і суть протистояння – внутрішня конкуренція за крісло, що лежить у площині осіб, але аж ніяк не ідеологій чи політичних переконань.

Є ще один дуже промовистий аспект – реакція на сам факт політичних переслідувань. Логічно було би сподіватися бодай на моральну підтримку в’язнів-націоналістів людьми з числа тих, чия доля ще кілька десятиліть тому була вельми схожою.

Шістдесятники, дисиденти – ось хто мав би найперше заявити про недопустимість політичних репресій на конкретних прикладах, показати аналогії окупаційного радянського режиму та сьогоднішніх реалій, витлумачити громаді суть та справжню мету цього ганебного явища.

Та апологети всепрощення, очевидно, схильні бути більш толерантними до злочинців, ніж до невинних жертв – чого варті лише заяви про відсутність "співчуття до ультраправих відморозків-маргіналів". Така собі вибірково-демократична толерантність…

Сумнівно, що до такої позиції наші затяті демократи додумались самі, бо щось вже надто суголосно звучать позиції їх та такої ж принципово демократичної і толерантної Європи: за звільнення одних вони виступають голосно і відкрито, навіть впевнено і вперто, використовуючи важелі дипломатичного тиску, про інших же скромно промовчують, вдаючи блаженне невідання.

Цей факт повинен бути обов’язково зафіксований і врахований, бо, як не прикро, Заходу національна Україна не потрібна, і надії на його допомогу – жорстокий самообман.

Бачимо, що розмежування між владою і народом пролягає не окремо в економіці, соціальних гарантіях, гуманітарній сфері, тому ні податковий, ні "антитабачний", ні "афгансько-чорнобильський" протести не мали і не могли мати успіху, а саме по політичній межі: саджають насамперед націоналістів, а це ознака відмежування від націоцентричного, первинного, самостійницького, прогресивного способу мислення.

Дрейф у фарватері московської чи всякої іншої чужої політики – це ігнорування українського інтересу, а часто й створення свідомих перешкод на шляху до нього.

Масштаб і ідеологічна спрямованість політичних репресій відображають відстань непорозуміння між народом і владою, і що вона більша, тим швидше настане момент незворотності суспільного мислення, незворотності зміни такої влади.

Показовим стало продиктоване панічним страхом нещодавнє зривання власних депутатських значків та встановлення стометрової заборонної зони наближення до них – "слуги народу" добре знають, що заслужили…

Тому друге, що повинні усвідомити державні мужі: без орієнтації на національний інтерес України всі вони і творена ними будь-яка інша система приречені.

Так що панове товариші йдуть правильним шляхом – до свого остаточного кінця. Допоможемо?

Іван Кілик, для УП