Олигархи и евроинтеграция

За зовнішньою маскою пафосних заяв українських можновладців про потребу країни відповідати європейським політико-правовим цінностям та ввійти в простір Об׳єднаної Європи, як зрештою за всією діяльністю пов׳язаною з перспективою входження в ЄС, стоять наближені до влади великі бізнесові групи.

Провладні політики просто грають за чужим планом, нехай навіть здобуваючи при цьому деякі електоральні бали у геополітичній грі "Схід-Захід"

Під таким кутом зору виходить, що говорячи про асоціацію з ЄС влада здебільшого виконує волю найвпливовіших олігархів.

"Yalta European Strategy" (YES) саміт, який вже давно перетворився на місток контакту української сторони з чинними і колишніми європейськими політиками, місцем домовленостей з європейцями, з вектором подальшого впливу на політичний процес щороку організовує один з впливових українських олігархів Віктор Пінчук.

Він, до слова, також дає гроші на українські дослідження впливовому у США Інституту Брукінгза, чи, наприклад, організовує приїзд в Україну одного з найвідоміших письменників сучасності Паоло Коельо.

Показовим є те, що серед тих, хто формує міжнародний імідж України немає вітчизняних політиків. Натомість поряд з митцями, відомими спортсменами є мільярдери – учасники десятки найбагатших людей України.

Вони ще не так давно шукали лобістів власних бізнес інтересів у Європі, а сьогодні самі запевняють європейські кола у потребі інвестиційних вливань в українську економіку, в здатності української сторони на належному рівні провести Євро-2012, чи у можливості уряду виконувати фінансові зобов׳язання перед МВФ.

Справді, на двадцятому році незалежності головною спонукою, якою б поганою чи доброю вона не була, для європейської інтеграції України виявилися вітчизняні олігархи.

Не український народ, який неоднозначно ставиться до інтеграції з ЄС, ані українська влада, чи то помаранчева, чи біло-блакитна, що не змогла у свій час і наразі не здатна побудувати стабільні і перспективні відносини з Об’єднаною Європою та консолідувати громадськість навколо євроінтеграції – а саме олігархи зацікавлені в європейському ринку – виступають "локомотивом" української євроінтеграції.

У державах Центральної Європи при входженні в ЄС основними гравцями були влада і активна частина громадськості. Противниками входження в ЄС виступили деякі представники старої компартійної еліти та маргінальні політики.

Євроінтеграція в українських реаліях залишається не політико-економічним, а, насамперед, олігархо-політичним процесом.

Ринок ЄС є ласим шматком для українських мільярдерів, які зацікавлені безперешкодно відкусити шматочок від європейського економічного пирога.

Обсяг споживчого ринку країн ЄС незрівнянно більший від ринку СНД. Європейський Союз об'єднує 27 держав територією близько 4 мільйони квадратних кілометрів, на якій живе півмільярда людей.

Економічна доцільність зобов׳язує підтримувати нормальні економічні відносини з Росією. Крім того окремий український великий бізнес, наприклад, галузь автомобілебудування, приречений на співпрацю з Російською Федерацією і фактично ніякі вагомі перспективи на європейському ринку йому не світять.

Прив׳язка до російського ринку є приводом для спекуляцій з позицій сильного саме російської сторони в стилі свіжої заяви Путіна про безпідставність підписання угоди про асоціацію у тому стані, в якому наразі перебувають Україна і ЄС та набагато кращі перспективи в Митному союзі з Росією, Білоруссю і Казахстаном.

Але приєднання України до зони вільної торгівлі не означає відмову від співпраці з Росією. Про стратегічний характер такої співпраці постійно говорить Віктор Янукович. Крім того, це посилить позицію більшості українських фінансово-промислових груп у стосунках з РФ.

З позицій майбутнього, Митний союз, який пропонує путіно-медведєвський тандем для України, далекий від того, що фінансово-промислові групи отримають від приєднання України до зони вільної торгівлі з ЄС.

Хоча, безумовно, найбільше виграє від цього середній і малий бізнес.

Перший вже давно мріє стати адекватним гравцем на європейському ринку, а другий – тільки почати збувати свою продукцію в Європу.

За останні кілька років відбулася суттєва переорієнтація української торгівлі з колишніх радянських республік на ринки ЄС.

Україна експортує близько 20% своїх товарів на ринок нинішніх країн-членів ЄС, а якщо враховувати і ринки європейських країн, які прагнуть вступити до ЄС, то ця частка загалом становитиме близько 40%, в той час як на ринок країн СНД припадає 30% українського експорту.

Через торговельні бар’єри, які не зникли зі вступом України до СОТ, досі порівняно невелика частка українського експорту до ЄС припадає на металургію, обладнання і хімію – експортоорієнтованих галузей, які перебувають в монопольному контролі олігархів.

Технологічна відсталість виробництва і невідповідність продукції європейським вимогам якості перетворюють Україну у сировинний придаток.

Але у цьому, як не дивно, можна знайти плюси для національних інтересів. Адже щоб отримувати найбільший прибуток в найкоротший термін і зацікавлені олігархи. Тому їхнє прагнення до швидкої і безперешкодної наживи на європейському ринку може здорово допомогти євроінтеграції країни.

Звичайно, є фактор, який лякає олігархів – це сильна конкуренція на європейському ринку. Однак в умовах поставок дешевої сировини, а не готової продукції, даний фактор суттєво нівелюється.

Крім того деякі українські багатії вже відходять від принципу "бери і тікай", прагнучи до стратегічних орієнтирів розвитку свого бізнесу.

Звідси модернізація виробництва, покращення умов праці та соціального забезпечення робітників, вкладання коштів у соціальні проекти чи створення персональних благодійних фондів.

Звичайно, ці процеси сьогодні знаходяться тільки в зародковому стані і на них витрачаються крихти від доходів мільярдерів. Але розширення соцпакету для робітників на підконтрольних підприємствах чи обладнання потужних медичних центрів радує.

Сьогодні політичний чинник чи не вперше за два десятиліття української державності виявляється вторинним у процесі євроінтеграції країни.

Можливо з прагматичного боку саме це і потрібно у нинішніх відносинах України з ЄС. Тому яке б велике не було бажання в Януковича посадити Тимошенко, він цього не зробить.

Схожа фабула політичного процесу не потрібна олігархам, які хочуть торгувати з ЄС з застосуванням ліберального економічного підходу.

Під час саміту YES європейські кола дали остаточно чітко зрозуміти владі – посадити Тимошенко і не дати можливості взяти участь у наступних виборах означає поставити хрест на швидкому підписанні угоди про асоціацію.

Україна, буферна зона між Європою і Росією, приречена на удари з обох боків, тоді як статус активного члена ЄС надає можливість реалізувати економічні інтереси України та її потенціал регіонального лідера.

Для європейської інтеграції України потрібне поєднання зусиль влади, бізнесу та підтримка громадськості, як у ході інтеграції Центральноєвропейських країн. Але саме в цьому ключ до брами Об׳єднаної Європи.

Василь Кедик, політолог, Івано-Франківськ, для УП