Украине нужен эдикт веротерпимости

Кажуть, що політик відрізняється від державного діяча тим, що перший весь час думає про вибори, а другий – про проблеми країни.

Якби нині правляча коаліція, уряд, парламент з першого дня дружно навалились на вирішення назрілих державних проблем, то Україна б уже разюче змінилась навіть за ці два роки.

Здавалося б, що перші кроки по консолідації влади приведуть до серйозних успіхів, але цього не сталося. Ріст економіки в 4-5% на фоні тридцятивідсоткового спаду в попередні роки ніяк не радує.

Не відбулося головного, влада не висунула ясної мети своєї діяльності, не консолідувала всю громаду, місцеві еліти на процеси творення. Гасло "потрібен регіонал, а не професіонал" стало головним критерієм при призначенні на всі щаблі державного управління.

На жаль, передвиборчі зашпори і пристрасті, гостра боротьба на виборах перенеслись у повсякденні справи, особливо на місцях. Вибори до місцевих рад у жовтні 2010 лише посилили напругу в суспільстві, а партія влади ще сильніше закусила вуздечки і, відчувши смак перемоги через адмінресурс, зовсім зневажливо почала ставитись до усіх "не своїх".

Нині вся діяльність регіональних структур влади підпорядкована майбутнім виборам, іде постійне самовихваляння, будівництво потьомкінських сіл.

Інтенсивно "перерозподіляються" доходи від бізнесу, насильно змінюються власники фірм, розкрадається бюджет.

Судові переслідування опозиції, інколи і справедливі, стали масовими і дуже схожими на політичні кампанії. Влада бореться на всі фронти – як всередині країни, так і з усіма своїми сусідами, цим самим знекровлює себе, відволікає сили, розум на постійну боротьбу.

Це шкодить справі і звідси немає доброго економічного та соціального, культурного поступу. Занедбана гуманітарна сфера, в уряді цією проблемою ніхто навіть не опікується.

Звідси в країні виникають постійні скандали, протистояння, політичні телепередачі нагадують дуелі, постійно демонструється ненависть і зневага одне до одного.

Рідко можна знайти країну на карті світу, де б її громадяни, особливо молодь, не любили свій край, свою державу. В китайській мові слова країна і держава мають однакове звучання. І так китайці і ставляться до своєї Батьківщини.

Скажу з прикрістю, що у нас ніби країна одна, а світоглядної єдності немає. І ламати через коліно тут не можна. Заполітизованою є новітня історія, заполітизованим є освітньо-виховний процес.

На Заході країни часто-густо вчать одному, а на Сході іншому. Одна церква говорить одне, а інша друге. Так не може бути! Українському суспільству, як повітря, потрібен такий собі Нантський едикт віротерпимості, який в Європі було прийнято ще 1598 року.

Через кров, страждання європейці прийшли до висновку – потрібно вчитися жити в мирі і злагоді незалежно від релігійних поглядів, переконань.

Єдиний, хто залишається непоміченим в усій цій катавасії – це простий українець, який не хоче нікого розуміти і підтримувати. Його щоденно обманюють, забирають пільги, гноблять і дурять. Простий люд весь час бореться за виживання, та й годі!

Вважаю, що в ситуації, що склалася, слід всім остудити голови. Подивитися з боку самим на себе. Викоренити із влади цей політичний нарцисизм, хоч інколи думати про людей і країну, а не лише дбати про себе.

Кілька століть тому наш видатний земляк Іван Вишенський висунув ідею соборності. Вона означає управління країною соборно, тобто разом.

Ідея соборності України нині актуальна, як ніколи. Країна порвана на шмаття соціальними, релігійними і найбільше політичними протистояннями. Зрозуміло, що без суспільного діалогу, пошуку примирення, стратегії розвитку країни, шляхів виходу з кризи, програми розвитку свого краю, села, міста, всієї країни нічого не буде.

Людей треба виводити з апатії, допомагати їм, повертати до творення. Потрібні справжні загальнонаціональні ініціативи. Але вони мусять сколихнути країну, показати, що Україна дійсно ще не вмерла, а вона здатна розвиватись.

Державний банк реконструкції і розвитку мусять фінансувати сотні тисяч малих проектів, особливо у селах і містечках. Молодь треба залучати до реальних справ. Подолання безробіття у селі, шахтарських селищах, райцентрах – чи не найголовніша нині проблема.

Україні потрібні нині не довгоязикі політики-воїни, а справжні будівничі, творці і фахівці. Де їх брати? Шукати скрізь, у всіх таборах, виховувати, навчати, підтримувати.

Гаслом моменту мусять стати слова: примирення, добро і творча співпраця. Не зупинимо протистояння, не зупинимо жадність, не відсторонимо олігархів від корита – країна пропаде, зникне з карти світу.

Чи є у нас така тривога за долю України, чи є мудрість у наших керманичів покаже найближчий час.

Станіслав Ніколаєнко, голова партії "Справедливість", для УП