Голос диаспоры в Киеве не услышали

Хвилююча і історична подія – 5-тий Всесвітній форум українців, що проходив у Києві в другій половині серпня, пройшов майже не поміченим. Сталося це тому, що цього не хотіла нинішня влада, яка хворіє старою радянською хворобою на ім’я параноя: навколо вороги, особливо на Заході, діаспору можна послухати хіба для того, щоб зробити навпаки.

А ось в інших державах своїх співвітчизників приймають з радістю, вважаючи що вони несуть державі добро, зміцнюють національну ідентичність. Їх голос чистий і щирий, не ангажований у внутрішні чвари ні політично, ні економічно.

Для українців діаспори приїзд на рідну землю своїх батьків це велика і хвилююча подія. Ці люди не можуть бажати своїй історичній батьківщині зла. Але яке розчарування їх подекуди чекає, коли зустрічаються з місцевим чиновником, що розмовляє не рідною мовою, та ще й очікує хабара...

Скільки добра зробила діаспора для новоствореної держави на початку 90-тих років. Сотні мільйонів доларів було передано тоді Україні, більшість будинків посольств було куплено на гроші діаспори. Але скоро прийшло розуміння реальності: держава тотально корумпована, гуманітарна сфера в полоні нео-імперських штампів...

Не змогли подолати корупцію і лідери Майдану, які замість того, щоб разом провадити назрілі економічні і політичні реформи, всі чотири роки провели в мер твому клінчі, не виправдавши більшості сподівань.

Підготовка до Форуму велася в надзвичайно напружених і "непевних" умовах, до останнього моменту ніхто не міг гарантувати чи ця подія відбудеться взагалі. У відповідь на протести діаспори з приводу арешту Юлії Тимошенко, влада терміново розпочала в оперному театрі, де мало пройти пленарне засідання, ... ремонт.

Пізніше ремонт відмінили, але адміністрація президента зажадала гарантій толерантного ставлення Форуму до себе. В кінцевому результаті надії діаспори на відвертий діалог із владою виявилися марними, оскільки президент прийняв "соломонове" рішення – на зустріч зі своїми співвітчизниками не прийшов.

Замість нього на пленарному засіданні виступив міністр закордонних справ Костянтин Грищенко. Його дипломатична доповідь, на превеликий жаль, переривалась нецивілізованими вигуками із залу. На мій погляд, такі вигуки дискредитували скоріше Форум, ніж представника влади. Можливо, це робили проплачені провокатори.

Грищенко обіцяв підняти статус "закордонного українця". Такі обіцянки ми чуємо вже більше десяти років і не тільки стосовно згаданого статусу. Дуже актуальним залишається проблема збереження пенсії, заробленої в Росії, при поверненні в Україну. Пригадую як нам це обіцяв ще Леонід Кучма в 2002 році під час візиту в Тюменську область.

У більшості пленарних виступів зверталася увага на сьогоднішнє дискриміноване становище українців Росії. Судове рішення про закриття Федеральної національно-культурної автономії "Українці Росії", а також тиск на єдину українську бібліотеку в Москві не залишилися поза увагою світової громадськості.

Мусимо подякувати, перш за все, керівництву Світового конгресу українців (СКУ), його керівникам екс-президенту Аскольду Лозинському і президенту Євгену Чолію, а такожКомісії людських і громадянських прав СКУ за їх багаторічні зусилля в захисті прав і свобод російських українців.

На попередніх форумах складним вважалося положення українців не тільки в Росії, але і в Польщі, Словаччині. Цього року маємо важливі позитивні зрушення – в Перемишлі повернули громаді Український дім, який по війні був конфіскований комуністичною владою Польщі, і за повернення якого десятки років ішла боротьба.

Гострі дискусії продовжилися на другий день на секційних засіданнях – в центрі уваги була ситуація з українцями Росії. Як було заявлено з високої трибуни в Москві, українська діаспора в РФ була заручницею помаранчевого уряду в Києві і "займалася політикою".

Звинувачення ці надумані і брехливі, але реакція російських чиновників на них цілком реальна – гоніння, закриття організацій, кампанія цькування в пресі. Цієї нездорової атмосфери не витримали навіть деякі колеги по руху, що в останній рік змінили свої ідейні позиції.

Ситуація продовжує залишатися складною. Судова справа щодо долі ОУР (Об`єднання українців Росії) затягується і висить над діаспорою дамоклевим мечем. Підтримки із Києва вже й не чекаємо, хоча лише вона одна чогось вартує в очах кремлівських чиновників.

Довелося поділитися з колегами по делегації сумними думками – раніше у мене не було сумнівів, що ОУР не закриють, оскільки влада остережеться нової хвилі міжнародних протестів.

Та після останніх виступів на форумі доля ОУР знову під питанням. Після всіх цькувань і окриків ми так і не стали більш "слухняними" і знову гостро ставимо питання про необхідність адекватних умов проживання українців Росії і росіян в Україні. Тим більше, що зміст наших виступів майже синхронно передається деякими нашими колегами у відповідні структури….

Разюча і очевидна неадекватність можливостей збереження своєї ідентичності у нас в порівнянні з умовами росіян в Україні зберігається. У росіян, навіть у Західній Україні, є все – від дитячих російськомовних садків в дитинстві до церкви Московського патріархату при похоронах.

В українців Росії фактично нічого немає. Коли ж говорять, що десь щось є, то це лише для того, щоб уникнути категоричних заперечень, що українці геть позбавлені усього.

Коли мені заперечують, я пропоную простий експеримент: вийдемо на вулиці мільйонного Єкатеринбурга, якщо в кіоску знайдемо хоч одну українську газету або журнал, школу, театр, якщо в ефірі натрапите на український телеканал, візьму свої слова про повну неадекватність умов назад.

На жаль, життя підтверджує саме разючий контраст.

Колись, на початку 90-тих років наші громади започаткували хорові колективи, недільні гуртки для вивчення рідної мови, випустили свої інформаційні листки накладом в кілька сотень примірників. Тодішнє керівництво ОУР в Москві хотіло красиво звітувати про успіхи. Таким чином на папері гуртки в мить перетворювалися в "українські школи", а інформаційні листки в "газети".

Так створювалися міфи про успіхи українства в Росії і ними дотепер користується російська пропаганда!

Зустрічаються різні цифри кількості українських шкіл і газет в Росії – від 65 до 85. А фактично немає жодної української школи, жодної загальноросійської української газети.

На всю Росію діє єдина (!) парафія УПЦ КП у Ногінську в Московській області, зазнаючи утисків від місцевої влади. Як це нагадує біблейський міф про смітинку в чужому оці і колоду у власному.

Втім, всі наші негаразди за межами України меркнуть перед тим, що ми почули від представників Одеської, Донецької, Луганської областей. Стільки негативних емоцій не доводилося переживати, важко було сприймати інформацію про те, як на Сході робляться спроби викорінити все українське і, перш за все, мову – душу народу.

Приходило в голову шевченківське про те, як "латану свитину з каліки знімають".

Довелося піднімати тему українських церков в Росії. Їх положення не стало кращим. Греко-католицькі парафії не реєструють, тож вони змушені працювати напівлегально, або під егідою Католицької церкви.

Про положення української церкви в Україні, де продовжується експансія Православної Церкви Московського патріархату, гостро говорив митрополит Богородський Адріан (Старіна).

Та на жаль, влада зробила все, щоб наш голос залишився не почутим. Здається тільки по одному українському телеканалу проскочила коротка інформація про Всесвітній Форум. Щоправда, після Форуму групу керівників на чолі з президентом СКУ прийняв президент Янукович.

Позиція СКУ добре відома, а от що про справи діаспори думає Віктор Янукович, залишилося таємницею. Він не вперше приймає у себе президента СКУ Чолія, але наслідків цих прийомів досі ніхто в діаспорі так і не відчув…

Більше тижня я їздив по селах і містах Західної України, враження досить сумні. Нинішня влада і не думає виконувати свої передвиборні обіцянки. Зарплати залишились на тому ж рівні, а ціни, особливо на газ, піднімалися вже кілька разів.

Дехто у відчаї: скоро за газ нічим буде платити, пенсії не вистачає. Незадоволення владою у Києві зростає. Воно зростає і на Сході, де життя також не стало легшим. Рейтинг влади різко знижується, але, на жаль, він не виростає і в опозиції, яка не змогла скористатися попередньою довірою народу.

Сьогодні найбільший рейтинг у "проти всіх", а нових ідей, які вказали б напрямок руху для суспільства, поки не видно.

В той же час влада цькує і репресує, інших слів добрати важко, незаперечного лідера опозиції Юлію Тимошенко. Напевне тому, що вона єдиний лідер, здібний вистояти і перемогти.

Сподіваються зламати її фізично, або психологічно, або просто зачинити за гратами. А ще спрацьовує накопичене бажання помсти, що закрило почервонілі від злості очі багатьох з Партії регіонів.

Коли по телебаченню спостерігаю заІнною Богословською, здається, що вона створена з жовчі і злості, особливо тоді, коли мова йде про колишнього прем’єр-міністра. Стає страшно і гидко, слухаючи її примітивні антилюдські промови.

Так виховують в Україні аудиторію, готуючи її до майбутніх відкритих політичних процесів. Так і задумаєшся, що "краще": Коліївщина чи сталінський терор? Чи такою ми мріяли бачити Україну?

Не хочеться завершувати на песимістичній ноті. Як вчений знаю, що єдиним всеохоплюючим філософським законом еволюції нашого Всесвіту, включаючи суспільну сферу, є діалектика, що відзеркалюється народною мудрістю: "Благими намірами вимощена дорога в …пекло".

Але цей вираз працює і в зворотному напрямку. Сьогоднішня ситуація не може бути тривалою, зміни грядуть, не можна складати руки. Чорна смуга завжди переходить у світлу.

Нові ідеї звучали на Форумі, вони живуть в душах людей, які принесуть їх в майбутнє, як це робили наші попередники протягом віків.

Демократична і європейська Україна буде! І діаспора цьому сприятиме.

Стефан Паняк, професор, директор незалежного сайту "Кобза – українці Росії", для УП