Язык раздора, или Синдром собаки Павлова

Народні прикмети, які можуть точніше за будь-якого синоптика передбачити погоду, останнім часом завойовують місце і у прогнозуванні нашого політичного життя.

Якщо влада починає посилено щось обіцяти і їздити по країні – на носі вибори.

Уряд говорить про підвищення соціальних стандартів – чекай підняття цін на послуги ЖКГ.

Міністр хвалиться статистичними показниками свого відомства – скоро звільнять.

Як то кажуть – народ все бачить.

Якщо говорять про мову – економіка глибше нікуди

Те саме і з хронічними спробами реформувати мовне законодавство з боку представників більшості. У цій сфері в око впадають щонайменше дві народні константи.

Перша – якщо говорять про мову, то економіка вже глибше нікуди. Друга – якщо на носі вибори у Росії, то всі хочуть сподобатися будь-якому путіну, який би не переміг.

Насправді, влада надто добре знає, що мовне питання відіграє для опозиції роль відомої лампочки, якою подразнювали "собаку Павлова". Засвітили – і вона думає лише про одне – про лампочку/мову.

Решта питань і проблем при цьому відходять на другий, третій і десятий план. У тому числі, економічні - до прикладу, озвучений прем’єр-міністром варіант, за яким зі зниженням ціни на газ Газпром зайде у якийсь державний актив, читай "заволодіє ГТС", міжнародні - пов’язані зі згортанням співпраці з Україною з боку міжнародних інституцій через тоталітаризм, останній приклад – швейцарський уряд закрив програму допомоги у реформуванні МВС з неофіційним поясненням – вони не хочуть реформуватися, суспільні - рівень захворюваності на ВІЛ/СНІД може перейти точку неповернення, і таке інше.

Лишається лише лампочка. На яку можна і треба гавкати…

Мовне питання як годівничка для корупціонера

Утім, те, на що закриває очі опозиція політична, насправді дуже добре бачить опозиція громадська. Тобто народ.

Усі розуміють, що не має принципового значення те, якою мовою розмовляє або якою мовою видає тобі документи чиновник-корупціонер. Але не всі усвідомлюють, що чиновник, прикриваючись прагненням нібито захистити мовні права власних земляків, у підсумку створює ще одну годівничку для собі подібних.

Адже переклади, перенавчання, супровідні витрати на впровадження у діловодство додаткових мов – це величезні суми, яких у бюджеті немає. Але є щонайменше два традиційні для влади шляхи – незалежно від політичних відтінків: або взяти їх у вчителів, медиків, шахтарів (себе, коханих, чиновники ніколи не образять), або змусити це зробити місцеві органи влади, які полізуть туди ж – у нашу з вами кишеню.

Розуміючи абсурдність апелювання до цього суспільно нецікавого - звісно до пори до часу, поки всі проплачені ЗМІ, устами політичних гастролерів з ближнього закордоння не почнуть ставити цю проблему у топ-тему своїх спічів, - ініціатори починають шукати виправдання.

Найбільш безглузде з подібних виправдань – аргументувати потребу впровадження інших мов проблемою виїзду людей з країни. Мовляв, не знаходять себе у державній сфері, тому і їдуть. Але ж їдуть вони не через мову, а через неефективність чи навіть злочинну бездіяльність влади.

До прикладу, польські університети вже збільшили квоти на залучення українських студентів, але навіть ці квоти було перевищено. Чи, може, нам впроваджувати польську мову в усіх 27 регіонах, звідки тікає молодь?

Як на мене, куди більш ефективно подіє звільнення неефективних, корумпованих менеджерів у сфери науки та освіти. І пошук спільної мови у роботі над помилками. І чужими, і власними.