Радикальная имитация

Не так давно у інформаційних стрічках промайнула новина, що майже нікого не здивувала, хіба що викликала іронічну посмішку. Не здивувала тому, що створенням чергової політичної сили, точніше її адаптацією до нового грошовитого лідера, нікого в Україні не змусиш навіть поворухнути бровою.

А усміхатися примусило прізвище чергового "рятівника нації" – героєм дня став екс-бютівець Олег Ляшко.

Втім, ця новина – це майже вирок для країни, принаймні на найближчі роки. Це свідоцтво того, що у нас немає навіть натяку на створення альтернативної сили, здатної змінити жахливе становище, у якому знаходиться сучасне українське суспільство.

Чому ця, здавалось би, звичайна подія наштовхує на подібні висновки, можна простежити, якщо проаналізувати, чим насправді є невиразна структура під назвою "Радикальна партія Олега Ляшко" (до 8 серпня вона називалась Українська радикально-демократична партія), та порівняти її з іншими активними гравцями на політичній арені країни.

Отже, почнемо з назви партії. Заради справедливості, спробуємо абстрагуватись на певний час від особи її лідера, щоб зрозуміти, що саме пропонує нам новий політичний проект, принаймні декларативно.

Слово радикальний у класифікації політичних рухів зазвичай означає відношення до крайньої правої або лівої ідеології. Тобто, виходячи з назви, повинні були б мати справу з завзятими лібертаріанцями або з не менш затятими комуністами.

Теоретично прикметник "радикальний" можна застосувати до партії, що, окрім певних економічних засад, керується у своїй діяльності жорсткими національними або релігійними ідеологемами.

Але, за винятком посилання на фамілію самого Ляшка, жодних уточнень, у чому саме полягає радикалізм новоствореної організації, назва партії у собі не містить.

Те, як називалася організація до з’їзду восьмого серпня, – Українська радикально-демократична партія, на думку автора, взагалі є оксюмороном, адже для того, щоб уявити собі "радикальну демократію", уяви просто не вистачає.

Тож є сенс звернутися до програмних документів та заяв самих лідерів партій – можливо вони допоможуть розтлумачити цю загадку.

Після з’їзду партії, на якому було проголошено зміну назви та обрано нового лідера, сам Ляшко на своїй персональній веб-сторінці заявив, що його метою є проведення радикальних реформ.

Але, окрім закликів привести у політику молодь, зменшити податки та знизити віковий ценз для участі у виборах до шістнадцяти років, нічого конкретного не запропонував.

Втім, й ці кроки важко назвати радикальними, адже нічого спільного з вищезгаданими критеріями радикальності вони не мають.

Сумнівна доцільність таких ідей варта окремого аналізу, згадаймо, наприклад, "успішний" досвід молодої команди київського мера Леоніда Черновецького, щоб зрозуміти, що молодість не завжди є запорукою незіпсованості та прогресивного мислення.

Цілком можливо, що журналісти просто не поцікавилися у нового голови сутнісними засадами очолюваної ним організації. Тож спробуємо самостійно розібратися у них, познайомившись із програмними документами на веб-сторінці попередниці партії Олега Ляшка – Української радикально-демократичної партії.

На жаль, створити представництво в мережі Інтернет для оновленої організації партійці ще не встигли. На старій сторінці, на момент написання цієї статті, у організації не тільки збереглась стара назва, а її головою залишився Владислав Теліпко, але й новину про те, що історичні зміни вже стались, досі не було опубліковано.

Та, враховуючи той факт, що заяви Олега Ляшка після того, як він став чільником радикальної партії свого імені, нічого суттєво нового у собі не містять, а про жодні зміни до програмних документів партії ніхто з партійців не повідомляв, найбільш вірогідним є той факт, що змін вони не зазнали.

Самі документи: маніфест та програма, що складається з декількох пунктів, являють собою перелік позитивних змін у державі, до яких прагнуть свіжоспечені радикали. Всі вони, самі по собі, є дуже привабливими, але в уважного читача одразу викликають цілу низку запитань.

По-перше, в вічі кидається невідповідність заявлених цілей назві партії. Економічну політику, яку збираються впроваджувати в життя члени організації, автори програми без жодних вагань називають соціальною демократією, що є типовою центристською ідеологією.

І всі соціальні гарантії, притаманні саме цій ідеологічній платформі, прописують досить докладно у розділах, присвячених освіті, трудовим відносинам тощо.

Жодного радикалізму у традиційних цінностях, що пропагує партія, також знайти не вдасться – ті, що присвячені розвитку української мови та національної самосвідомості, є досить ліберальними, релігійне життя, взагалі, не може бути об’єктом втручання держави, на думку авторів цих документів.

Але давайте примусимо себе бути наївними ще трошки та уявимо, що ідеологи партії навмисно зробили назву яскравою, нехай і невідповідною дійсності, щоб отримати змогу провести необхідні для країни реформи.

Та навіть така довіра розсипалась би вщент від інших протиріч, що заклали у свою програму "радикальні демократи". Адже жодних обґрунтувань, за рахунок чого будуть досягатися прописані у документі кроки, віднайти неможливо.

Обіцянки побудувати дитсадки, підвищити прожитковий мінімум до рівня мінімальної зарплати й інші принади для соціалістично налаштованих виборців без жодних вагань поєднуються з планами відчутного зниження податків.

Звідки взяти гроші для реалізації першої категорії обіцянок – гроші, яких неодмінно не вистачатиме на усе це свято щедрості, в разі якщо дійсно знизити побори, – партійна програма не повідомляє.

Але й історія створення партії викликає чимало запитань. Особливої уваги вартий процес передачі повноважень партійного голови.

Певне здивування може викликати особа попередника Олега Ляшка на цій посаді. Його біографія на сайті Української радикально-демократичної партії свідчить про видатні досягнення цієї молодої людини.

Адже він був одним з її засновників у 2009 році, а вже за рік, будучи у віці двадцяти двох(!) років, очолив партію.

Знову спробуємо наївно повірити у те, що ця молода особа дійсно має у своєму розпорядженні видатні організаторські здібності та політичну волю для того, щоб знайти необхідне фінансування, зорганізувати складну структуру, а потім очолити її.

Але чому тоді юний політичний геній так спокійно віддає здобуту лідерську позицію комусь іншому? Адже такі вчинки суперечать змальованому на сайті портрету вольової молодої особи, що прагне "радикальних реформ" та очищення влади від старих облич.

На думку автора, це є досить вагомим свідченням того, що цей партійний проект був від самого початку політтехнологічним. І не є принциповим, чи він був створений під конкретну особу Олега Ляшка, чи останній купив його пізніше як найбільш відповідний його вподобанням щодо власного позиціювання.

Підсумувавши результати цього досить поверхового аналізу ідеології новоствореної партії та "запеклої" боротьби за її керівництво, з подивом доходиш висновку, що, починаючи реалізовувати власні амбіції щодо самостійної політичної боротьби на українській політичній арені, Олег Ляшко не дуже переймався тим, щоб хоча б з фасаду, окрім якого навряд чи щось реально існує, його проект виглядав пристойно.

Але не варто звинувачувати у такому підході лишень самого екс-бютівця. Подібний аналіз передвиборчих обіцянок, програм та особистостей інших політичних сил, які борються за місце під українським сонцем, покаже таку ж саму імітацію політичної діяльності: еклектичне поєднання нездійсненних обіцянок, голосних але порожніх лозунгів та сумнівних кадрових рішень.

Покладаючись на магічну силу білбордів та джинси, самоназвані лідери навіть не думають, що колись доведеться виконувати обіцяне. Вони обирають назви, які б кидались у вічі на газетних шпальтах, та фрази, які б привабливо звучали з трибуни, але навіть не замислюються, як це все між собою поєднати та як втілити у життя хоча б частину своїх програм.

І те, що в окремому випадку може викликати посмішку, у своєму загалі викликає сумніви у самій можливості, що найближчим часом на Україну чекають хоча б незначні зміни на краще.

Олександр Голубов, для УП