Особенности национального социотворения

Основне завдання при створенні суспільства полягає в конструюванні соціально-економічного "двигуна", тобто – способу перетворення дешевої енергії в дорогу.

Історичну епоху можна розглядати як певний етап розвитку людської цивілізації зі своїм історичним завданням, засобами його реалізації та правилами гри; а кожне людське суспільство в межах цієї епохи – певним видом "команди".

Кожна епоха має свій образ "ідеалу" – сукупність уявлень про те, як мусить виглядати бездоганне суспільство. Однак, кожне реальне суспільство – це лише оптимум взаємодії наявних ресурсів і потреб, а оптимум відрізняється від ідеалу багатоваріантністю; й визначається як конкретною комбінацією реально існуючих можливостей, так і його критеріями.

Саме тому в кожну історичну епоху, незважаючи на спільний цивілізаційний ідеал, існує ціла гама суспільно-економічних моделей, кожна з яких відображає унікальні особливості даного народу та, відповідно, – його історичний шлях.

Ефективність суспільного "двигуна" вимірюється різницею між цінністю енергії, яку він споживає, та корисністю того, що він продукує. Тому національний спосіб реалізації загальноцивілізаційної мети визначається тим, які блага є рідкісними в того чи іншого етносу, а які – наявні в достатніх кількостях.

За Смітом, людська цивілізація стала можливою завдяки спеціалізації праці та кооперації, що дало можливість радикального підвищення продуктивності праці та розвитку виробничих технологій.

Однак, з виникненням суспільства виникло поняття спільного доходу, і щезла можливість коректного визначення ролі кожного у виробництві цього доходу.

Яким чином виміряти, наприклад, яку частку національного доходу спродукували прибиральниці, а яку – вчені? А як вивести суспільну корисність праці багатодітної матері?

Тому для суспільства головною проблемою й одночасно основою об'єднання стають принципи розподілу національного доходу. Ці принципи відображають певну систему цінностей, а інтегральна система цінностей – генетичні якості того чи іншого народу і його унікальне поняття справедливості.

Фундаментальних підходів до формування принципів розподілу національного доходу є два: з точки зору суспільного внеску індивіда і з точки зору задоволення його потреб.

Принцип винагороди за виконану працю – ринковий – відображає ту справедливість, що хто більше працює, той мусить більше й отримувати, і дає можливість максимізувати рівень зацікавленості кожного в суспільному виробництві.

Принцип розподілу національного доходу за індивідуальними потребами – соціальний – є більш природнім, адже метою виробництва є не економічний розвиток сам по собі, а задоволення матеріальних потреб людини.

Більше того – цей принцип дозволяє максимізувати задоволення як кожного індивіда, так і суспільства в цілому від споживання даного національного доходу: "Якщо прагненням є збільшити загальний рівень задоволення суспільства, то раціональним було б розподіляти його дохід на основі загальної рівності, – писав американський економіст Абба Лернер.

Відповідно, ринковий принцип є особливо ефективним там, де потрібна економічна експансія, тоді як соціальний – там, де можливості для економічного зростання обмежені.

Однак, практичне соціотворення здійснюється не на основі привабливості абстрактних моделей, а через прагнення до оптимуму використання існуючих історичних реалій.

Тому в реальному житті розподіл майна в будь-якій спільноті рано чи пізно приходить до гармонії з уявленнями про справедливість конституційної більшості.

Кожен індивід прагне до встановлення таких правил гри, при яких йому буде гарантована "достойна" частка. Відповідно, якщо більшість суспільства становлять люди агресивні і працьовиті, їхня логіка соціотворення основний наголос буде спрямовувати на свободу економічної діяльності та непорушне право приватної власності.

Натомість, люди добрі, "прості", "щирі", позбавлені природою агресивності та вміння використати ближнього в своїх інтересах, наполягатимуть на тому, щоб суспільством керували етичні норми, мораль, духовні інтереси тощо.

Для таких людей, в силу відсутності природніх задатків, стимулювання приватної ініціативи принесе мало користі – все одно, що дозвіл на будівництво водосховищ в Сахарі.

Підпорядкування життя індивіда суспільним інтересам в спільноті малопродуктивних людей наповнить життя кожного таким необхідним йому вищим смислом, принесе стабільність, впевненість в завтрашньому дні ("люди не дадуть пропасти"), сподівання на достойне життя (що не залежатиме від тих якостей, яких в індивіда немає), словом – цілковиту гармонію.

З чого можна зробити висновок, що за однакових умов високопродуктивні індивіди тяжітимуть до максимуму приватної свободи, тоді як малопродуктивні прагнутимуть до розширення ролі суспільних інституцій.

Унікальними здібностями народів атлантичного кола, особливо германських, є агресивна підприємливість та сенсорна продуктивність при високому рівні індивідуальної самоорганізації.

Для таких людей максимальна динаміка суспільного прогресу досягається наданням максимуму індивідуальної свободи та законодавчим закріпленням результатів цієї свободи.

Типовий європеєць, маючи можливість проявити свою економічну ініціативу, неодмінно скористається цією можливістю, і з крайньою нехіттю допускатиме порушення юридичних законів, особливо тих, які надають йому простір для приватної активності.

Приватна ініціатива "євроатлантів" знайшла своє оптимальне втілення в соціально-економічній моделі ринкової демократії і була саме тим "двигуном", який зумовив успіх цієї моделі в ряді країн західної цивілізації.

Представники народів слов'янського кола, натомість, характеризуються здебільшого відсутністю відчуття справжньої цінності матеріальних благ та виявляють мало приватної ініціативи, особливо в питаннях економічної діяльності, зате щедро обдаровані природою в сфері соціальних стосунків.

Типовий слов'янин в сфері матеріальної продуктивності, як правило, потребує постійного "чуйного" проводу чи то з боку влади, чи через суспільні стереотипи і традиції, відповідно, свій добробут рідко пов'язує з приватною справою.

Навіть власне матеріальне споживання він намагається узгодити з певними суспільними стандартами, модою, традиціями, сусідами і тому подібне.

Натомість, виключно важливу роль в самопочутті слов'янина відіграють соціальні стосунки, особливо родинні, сімейні, відчуття приналежності до "спільної справи", тощо.

В цій ментальності архетип сім'ї, родини, на противагу архетипу активного індивіда, відіграє домінуючу роль і переносить риси "членів родини" на державу і суспільний провід в цілому.

Втіленням унікальних рис слов'янського генотипу стала суспільна модель соціалізму, реалізована після краху "капіталістичного експерименту" початку ХХ століття.

Зауважимо, що певні здобутки капіталізму в Російській імперії, які згадують сучасні апологети ринкової демократії, базувалися не стільки на її універсальній ефективності (в Ліберії, скажімо, дана модель потерпіла повне фіаско), скільки на самовідданій праці півмільйона спеціалістів з Західної Європи – від заводчиків до сільських ремісників.

(Цікаво, як пішла б справа з "впровадженням" моделі ринкової демократії в сучасній Україні, якби сюди вдалося якимось чином переманити з Європи тисяч сто кваліфікованих менеджерів?).

З точки зору перетворення дешевої енергії на дорогу, соціалістична модель в СРСР використовувала слов'янську самовідданість заради "спільної справи" аж до самопожертви та соціальні якості для побудови високотехнологічного виробництва, яке, в силу відсутності власних генетичних потенцій, завжди було для тутешніх справою марудною і тому особливо цінувалося.

Метою епохи індустріалізації була побудова матеріальної бази суспільства самореалізації – гармонії людини з Всесвітом. В суспільстві самореалізації тривалість активного життя людини не залежала б від її матеріальних статків, що дало б можливість кожній людині зосереджуватися лише на тих сферах діяльності і в тому обсязі, які відповідають її внутрішньому єству.

Сьогодні не існує жодних технічних обмежень на нарощення в мінімальні строки виробничих потужностей в будь-якій галузі і в будь-якому куточку Землі до будь-яких показників.

При вартості світового валового продукту в 70 трильйонів доларів США середньодушовий валовий продукт складає біля 10 тисяч доларів на рік, чого цілком достатньо, щоб забезпечити максимально тривале, вільне та плідне життя будь-якому жителю Землі.

Причини того, чому це ще не стало доконаним фактом, слід шукати не в економічній сфері, а в існуючій системі світового розподілу матеріальних благ.

Таким чином, завдання епохи індустріалізації людством виконані в глобальному масштабі, що робить одночасно можливим перехід до нового типу існування та морально застарілими суспільні моделі, які базуються на імперативі економічної експансії, особливо ринкові.

З цього можна зробити висновок, що розпад СРСР був викликаний зовсім не примітивністю моделі. "Союз" розвалився тому, що першим досяг фінішу індустріальної епохи, створив таку матеріальну базу, яка в рази перевищувала реальні потреби суспільства, і завдяки якій все ще маємо можливість бавитися у "впровадження" різних утопій, споживаючи більше, ніж продукуємо.

Модель СРСР, з її імперативом економічної експансії, ідеологічно нічим не відрізнялася від капіталістичної моделі "цивілізованих" країн, пропонуючи лише інший спосіб досягнення мети.

З точки зору реалізації завдань індустріальної епохи, СРСР виявив кращу динаміку: ця епоха була пройдена ним не за 200 років, як знадобилося більшості "цивілізованих" країн, а за 70.

Для розуміння цього слід взяти до уваги, що Всесвіт наділяє людину матеріальними засобами не для соціальної нерівності та гіперспоживання, а для того, щоб дати їй можливість виявити весь свій творчий потенціал.

З метою оптимальної алокації продуктивних сил кожен повинен мати тільки те, що може використати продуктивніше, ніж усі інші.

З цієї точки зору не має сенсу наділяти слов'янина особливими обсягами продуктивних засобів: підприємництво не є його сильною рисою, і тому більшість доступних йому матеріальних цінностей він пустить швидше на власне надмірне споживання, ніж на суспільну користь.

Однак, в сенсі матеріального забезпечення слов'янин, через меншу активність в матеріальному плані, для свого цілковитого матеріального задоволення потребує значно менше матеріальних благ, ніж, скажімо, типовий американець.

Тим більше, що левову частку свого щастя він здатен отримувати зі стосунків з ближніми.

Тому для слов'янських народів рівень матеріального забезпечення, необхідний для створення суспільства самореалізації, є кардинально нижчим, ніж для народів атлантичного кола.

Однак, цілком закономірний та об'єктивний момент переходу від однієї історичної епохи до іншої більшістю українців був потрактований не як шанс для будівництва досконалішого суспільства, а як можливість зосередитися на безконтрольній "прихватизації", що дала вихід найбільш примітивним інстинктам, затаєним в часи "тоталітарного контролю".

В основу ідеології "впровадження" моделі ринкової демократії на просторах колишнього СРСР був покладений імператив не суспільного вдосконалення, а суто матеріального споживання індивіда, за рахунок суспільного добра.

З цієї точки зору існуючу "Українську Державу" не можна потрактувати інакше, як продовження існування СРСР на більш примітивному рівні.

З цієї ситуації існує два шляхи.

Якщо більшість громадян сучасної України виявить в собі генетичні потенції до духовного очищення і адекватно їх реалізує, то тоді слід сподіватися на виникнення нового українського етносу та формування суспільства вищого рівня досконалості, що закриє шлях у майбутнє найбільш примітивним суб'єктам.

Якщо ж превалюватиме процес матеріального нагромадження й відторгнення найбільш досконалих індивідів – то тоді слід очікувати подальшої примітивізації суспільної структури, аж до розпаду на регіональні утворення та переходу до примітивного існування етносу-релікту.

Олександр Бобик, для УП