Первая годовщина судебной реформы: пшик и фиаско

Чи не найпершою серед оголошених "радикальних перетворень" була так звана судова реформа – новий закон про судоустрій набрав чинності чи то 30 липня, чи то 2 серпня 2010 року, судді й самі не певні.

Пройшов рік. Уже можна підбити підсумки однієї з 21 реформи Януковича. Що змінилося?

Бандитів із великої дороги, якими були окремі судді Верховного суду, замінили бандитами з доріг обласного підпорядкування: до нового Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ набрали суддів з обласних апеляційних суддів, а також із районних судів Києва.

Тобто деякі стрибнули з першої інстанції відразу до третьої.

Нещодавно виявилося, що цей новий касаційний суд очолює з листопада минулого року "блакитний злодюжка" – як виявив журналіст УП Сергій Лещенко, голова ВССУ Леонід Фесенко налітав на майже 10 тисяч гривень як депутат Верховної Ради від ПР у першому кварталі 2011-го. Хоча сумісництво категорично заборонено законом як для судді, так і для народного депутата.

Влада над судами перейшла в руки Вищої ради юстиції, де призначений президентським указом її член Леонід Фесенко працює в секції, яка стежить за тим, щоб серед суддів не було... сумісників.

Головою цієї ВРЮ є ківаловський друг Володимир Колісниченко, який свого часу був звільнений з посади голови Печерського суду, проте намагався захопити його печатку та через це побив Марію Пилаєву – помічницю виконуючій обов'язків голови суду Інни Отрош. Тепер Пилаєва стала суддею Печерського суду, а його вже повноцінний голова Отрош – членом ВРЮ, де вона засідає разом із Колісниченком. "Милые бранятся – только тешатся".

ВРЮ тепер призначає голів судів – "за поданням". Судді Шевченківського районного суду Києва спочатку одностайно підтримали на посаду свого голови Сергія Куровського з господарського суду, який нічого не розумів у Шевченкіському суді та майже весь час перебував на лікарняному, поки не став суддею Вищого госпсуду, а потім – Олену Мєлєшак, нещодавно переведену до цього суду з Донбасу, відомого кадрового родовища. Тобто київські судді визнали, що серед них достойників немає.

Більше в районних та апеляційних судах після так званої реформи нічого не змінилося.

Обіцяли підвищити суддям зарплату – вона навіть зменшилася.

У судах немає залів для засідань, не кажучи вже про окремі нарадчі кімнати, у яких вимагає перебувати закон.

Навіть у Печерському суді аж три судді із прізвищами на букву "Б" працювали, проводили засідання та перебували в нарадчій кімнаті одночасно зі своїми помічниками та секретарями в одному кабінеті № 17 – поки одна Б не пішла в декретну відпустку.

Досі бракує коштів на поштові марки, щоб надсилати судові повістки. 

Ще один реформатор Борис Колесников ніяк не може скасувати радянський атавізм – наклеювання марок на конверти з рекомендованими листами. Адже такий лист можна надіслати лише з поштового відділення, що видає відповідний касовий чек – як і на цінний лист, на який марки не ліплять. Лише в апеляційному суді Києва працює штемпельна машина, тому йому марки не потрібні.

Справи, як і раніше, слухаються роками, хоча новий закон дає на це один місяць.

Ось типовий приклад: я ще 4 січня цього року надіслав до Шевченківського суду позов профспілки "Медіафронт" до СТБ щодо порушення трудових прав працівників на цьому телеканалі. Лише в березні постановили незаконну ухвалу про відмову у відкритті провадження. Лише в червні її скасував апеляційний суд. У кінці липня справу після апеляції передали новому судді, помічниця якого мені каже: "Ну, тільки для вас призначимо на листопад!" Тобто шлях до першого судового засідання може складати рік, а потім – ще сам процес, апеляції, касації...

До речі, найстрашніше, що є зараз у судовій системі України, – це новий касаційний суд Леоніда Фесенка. Якщо раніше пересічна людина мала приблизно 5-відсотковий шанс добитися правди у Верховному суді, то тепер цей шанс фактично нульовий. Судді ВССУ штампують ще більше відмов із посиланням на те, що "касаційна скарга необґрунтована", хоч якою аргументованою вона б не була.

Доходить до смішного. Я свого часу подав одну заяву про відвід судді Шевченківського суду одразу в двох моїх справах, які вона розглядала. ВС рік тому скасував одне із двох її рішень, визнавши суддю неповноважною, оскільки вона взагалі не розглянула мою заяву про відвід. А в другій справі новий ВССУ визнав її рішення законним, а суддю – повноважною! Хоча заява про відвід була одна й та сама й теж лишилася нерозглянутою.

Ще один приклад: один позивач, один відповідач, один спір, трудовий – але різні оскаржувані ухвали та різні судді ВССУ. Одна розглядає касаційну скаргу без оплати, як і має бути. Друга вимагає оплатити 37 гривень на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, а третя – уже 120 гривень!

І оце не анекдот: 9 лютого цього року колегія суддів ВССУ під головуванням Миколи Пшонки, колишнього верховного судді, брата генпрокурора та заступника голови ВССУ, без оплати допускає до провадження ВС мою заяву про перегляд двох ухвал цього Верховного суду з підстав неоднакового застосування норм матеріального права саме щодо оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення.

Суддя ВС Лященко чіпляється до моєї описки в даті однієї із двох ухвал – замість "8 жовтня" я написав "15 жовтня" – та повертає мою заяву про перегляд до ВССУ на новий розгляд. Хоча таке повернення взагалі не передбачено законом, а свою описку я давно виправив окремою заявою до ВССУ ще в січні, тобто до 9 лютого 2011 року.

Після цього ВССУ вимагає від мене заплатити 120 гривень за повторний розгляд, я сплачую, справу розглядає інший склад суддів – та відмовляє в допуску моєї заяви до ВС. Хоча саме цю заяву вже допустили 9 лютого!

Тобто навіть екс-верховний суддя Пшонка для своїх нових підлеглих не є авторитетом.

Серед новацій ВССУ – залишення окремими суддями касаційних скарг без руху до усунення недоліків на строк лише 5 днів з моменту отримання ухвали ВССУ. Верховний суд на таке давав місяць і більше. Це тому, що такі норми діяли в місцевих та апеляційних судах, де раніше працювали новобранці ВССУ.

А суддя ВССУ Макарчук дійшов до того, що вимагає надсилати йому разом із заявами про перегляд ухвал ВССУ копії цих самих ухвал, підписані співробітником апарату суду та прошиті відповідно до норм інструкції з діловодства в місцевому суді. Хоча ані у Верховному суді, ані у ВССУ жодна ухвала ніколи не прошивалася, а тим більше не підписувалася секретарем – свої підписи завжди ставили лише судді касаційного суду.

Але Макарчук про це ще не знає та вважає свій ВССУ місцевим судом.

Тепер суддями ВССУ працюють особи, чиї рішення скасовував як незаконні Верховний суд.

Це Амелін, Черненко, Умнова, Гончар та багато інших. Після тих незаконних рішень їх взагалі треба було звільняти з посад суддів. А їх підвищили.

І тепер уже вони уособлюють українське правосуддя, тепер уже їхні ухвали оскарженню не підлягають!

Судді апеляційного суду Києва Лесько та Закропивний своєю ухвалою постановили, що я НЕ ЖИВУ З 1887 РОКУ, а тепер судді ВССУ Лесько та Закропивний розглядають мої касаційні скарги на рішення, які ґрунтуються саме на їхніх абсурдних і незаконних апеляційних ухвалах. І, звісно ж, не знаходять жодних підстав для відкриття касаційного провадження.

Коло замкнулося. Судова реформа скінчилася.

Скінчилася повним пшиком, провалом та фіаско.

Це вже визнав навіть сам Янукович, створивши на чолі з Даркою Чепак спеціальну міжвідомчу робочу групу із захисту прав журналістів. Адже якщо в нас була судова реформа та суди працюють як належить, то журналіст може швидко та ефективно захистити свої права в суді, а не бігти скаржитися до Чепак.

Але всі, у тому числі Янукович і Чепак, добре знають: "швидко та ефективно" – це не про українські суди.

Про "справедливо" я вже мовчу.

Юрій Свірко, спеціально для УП