Преемник?

За три останні роки Сергій Тігіпко зробив рівно три кроки кар’єрними східцями, і кожен з них видавав за саможертву.

Розпродаж бізнес-активів та месіанське повернення у велику політику, рішення стати віце-прем’єром в уряді Азарова і, нарешті, згода про об’єднання з Партією регіонів він аргументував однаково: готовністю пожертвувати власними амбіціями заради реформування країни.

Сумніватися у щирості політика такого рівня – означає бути невихованим. Та і сьогодні більшість, насамперед, задаються питанням: чому ж Сергій Леонідович вирішив стати регіоналом саме зараз?

Робити це три роки тому, коли тільки повернувся в політику, було зарано. Партія регіонів мала одноосібного лідера та низку амбіційних ватажків.

У Тігіпка ж не було нічого, окрім грошей. Він чітко відчував, що легко розчиниться у "біло-синій іржі". Тому й витримав нейтралітет між двома турами президентських виборів, самостійно пішов на місцеві, вклав серйозні кошти у проект.

Зараз у нього є партія, є рейтинг. Натомість регіонали виглядають вкрай розгубленими перед необхідністю йти на парламентські вибори вже за рік.

Хоча, власне, анонсоване злиття "Сильної України" з партією Януковича є чи не головним доказом того, що Верховну Раду все ж переобиратимуть у 2012-ому (а не у 2015-ому, чутки про що ширяться депутатським корпусом вже кілька місяців) і за змішаною системою.

Річ у тім, що партія Тігіпка – не перша, на кого накинули оком регіонали. До них були ще зелені, соціалісти, які, втім, переобрали Мороза, а не лояльного до Банкової Рудьковського.

З приводу примусового злиття галас здіймали і у блоці Литвина. У будь-якому випадку, не слід дивуватися, якщо невдовзі у лавах Партії регіонів опиняться політичні сили, чиї лідери прямо чи опосередковано підтримували кандидата Януковича у 2010-ому.

Тобто, сьогодні виглядає, наче "біло-сині" завчасно резервують за собою 300 місць у парламенті, поглинаючи окремі елітарні групи. Відтак, зникає будь-яка принциповість у тому, хто ж ще потрапить у парламент – "Свобода", "Батьківщина" чи комуністи.

Скоріш за все, й у Тігіпка нарешті з’явилися гарантії "не розчинитися". Інакше, він так легко не погодився б на союз, а за необхідності змінив би пост віце-прем’єра на зручний статус "альтернативного центриста".

Але ж ні, Сергій Леонідович відчуває, що потрібен регіоналам. Так само як і вони йому.

По-перше, аби розбавити партійний список партії влади, або, навіть, очолити його. Тим паче, що про внутрішньопартійне оновлення в ПР говорять вже не перший рік.

По-друге, аби змінити Миколу Азарова на прем’єрському кріслі.

Таким чином, з одного боку – "біло-сині" змогли б дещо "реабілітуватися" в очах і українців, і Заходу (що не кажіть, але Сергій Леонідович куди більше схожий на реформатора, ніж діючий прем’єр), з іншого – дозволити амбітному політику будувати плани на 2015 рік.

Важко повірити, що екс-кучміст відмовився від ідеї наступництва, яка була такою близькою до втілення напередодні виборів президента у 2004-ому.

Цього разу в Тігіпка може виявитися значно більше прихильників серед так званих "донецьких", ніж тоді. Особливо з-поміж тих, які завжди шукали альтернативу Януковичу.

Дмитро Тужанський, політичний оглядач для УП