Вооружены и безопасны

Недовіра до держави та її функціонування викликає відчуття незахищеності, вразливості. Однією з базових функцій держави є створення умов для безпеки її громадян, які, натомість, зобов'язуються дотримуватись та виконувати закони.

Наразі в усіх сферах суспільного життя все більше свідомих громадян України намагаються розраховувати на власні сили – навіть у тих сферах, де, здавалося б, саме держава мала б забезпечити гідні умови життєдіяльності та розвитку.

Питання особистої безпеки тут на чільному місці: громадяни в приватних розмовах не приховують свого бажання особисто взяти відповідальність за власну безпеку.

Чи може взагалі така абстрактність, як "держава", захистити своїх громадян? У повній мірі, однозначно, не може. Це було доведено на прикладі недавніх подій у розвиненій Норвегії.

У багатьох досить успішних країнах світу питання володіння та застосування вогнепальної та іншої зброї й досі викликає гострі суперечки. Та, попри це, у таких питаннях варто дослухатися до аргументів обох сторін та зробити відповідні об'єктивні висновки.

Отож, чому законослухняний громадянин України не має права на носіння вогнепальної зброї з метою самозахисту?

У цієї дискусії завжди було та залишається два табори опонентів – одні наводять аргументи "за" володіння вогнепальною зброєю, інші – "проти".

У країні, де панує корупція, а міліції та правоохоронним органам не довіряє більшість населення, виникає закономірна ситуація збільшення кількості прихильників законодавчо закріпити право на володіння вогнепальною зброєю.

Ба більше: так чи інакше люди озброювалися завжди. А сказати однозначно, скільки потенційно озброєних українців із вогнепальною та травматичною зброєю на руках – навряд чи можливо.

Аргументи "за"

Американський юрист та громадський діяч Джеффрі Снайдер у своїй статті "Суспільство боягузів" досить безапеляційно обґрунтовує право на володіння зброєю як одне із найнеобхідніших для співіснування громадян в одному суспільстві.

На його думку, приватне володіння вогнепальною зброєю – це виклик тоталітарній утопії держави. "Той, у кого є зброя, знає, що свобода й незалежність – не подарунок держави. Він готовий захистити свободу не одними словами, і здатний дати відсіч зазіханням тоталітарним із боку держави".

Дозволимо собі одну ремарку – беручи до уваги стан нинішньої судової системи України, що значно відрізняється від Сполучених Штатів, громадянину, який зі зброєю в руках протистоятиме зазіханням можновладців, які, фактично, вважають, що держава це саме вони – наражається на те саме свавілля, але вже з боку суддів.

Отже, озброївши своїх громадян, наша держава – читай "можновладці" – почуватиметься некомфортно.

На думку Снайдера, держава повинна довіряти своїм громадянам: "Насправді, держава, яка позбавляє своїх законослухняних громадян способу ефективно захистити себе – не цивілізована, а варварська. Вона стає співзмовником убивць, ґвалтівників і бандитів, і проявляє свою тоталітарну сутність, мовчазно допускаючи, що беззаконня, яке створюється злочинцями, представляє набагато меншу загрозу, ніж чоловіки й жінки, які вважають себе незалежними й діють відповідно".

З іншого боку, Снайдер наводить чітку аргументацію корисності володіння зброєю в межах закону саме для забезпечення виконання цього самого закону, себто як протидія злочинності.

"Ми дозволяємо та заохочуємо злочинність, тому що ми не опираємося злочинцям "тут-і-тепер". Злочинність зростає не тому, що в нас не вистачає в'язниць, судді й обвинувачі дуже м'які, а ініціатива поліції скута абсурдними інструкціями. Причина – у ставленні суспільства до злочинності. Ми – суспільство трусів і слабаків", – резюмує один із розділів своєї статті Снайдер.

У більшості країн запровадження вільного володіння зброєю, за спостереженням дослідників, дало позитивний ефект. Злочинність зменшується. У штаті Флорида в 1987 році прийняли закон, який зобов'язує владу видавати дозвіл на приховане носіння будь-кому, хто задовольняє певним критеріям. Тоді також лунали застереження противників про те, що злочинність стане неконтрольованою, а люди почнуть стріляти один одного через найменшу дрібницю.

Проте сталося зовсім інше: тільки 16 дозволів – менше 0,01%! – зі 160 тисяч, які видавалися в період з 1987 по 1993-й, були відкликані через здійснення власниками зброї злочинів, пов'язаних із його застосуванням.

Це не єдиний приклад: прихильники володіння зброєю розповідають про позитивний досвід Швейцарії, Фінляндії.

Натомість обмеження вільного володіння зброєю в Канаді спровокувало сплеск злочинності до 45%.

На думку колишнього працівника правоохоронних органів Олександра Косторного, закиди про те, що володіння зброєю призведе до масової стрілянини поміж громадян, не витримують критики.

"Щоб улаштувати побоїще, права на легальну зброю не потрібно. Злочинець без усяких проблем використає нелегальний пістолет або легальну самозарядну рушницю. А от що дійсно дуже потрібно йому для "успіху", тобто для того, щоб убити якнайбільше людей, так це їхня беззахисність, неозброєність.

Якщо ж у нього буде шанс отримати кулю у відповідь, то дуже можливо, що злочинець і не піде на справу. Зауважте, що ніхто для масових розстрілів ще не вибирав міліцейські дільниці чи стрілецькі фестивалі", – зауважує Косторний.

Із цим аргументом важко не погодитися: Андерс Брейвік улаштував стрілянину на острові в людей, у яких не було зброї. Очевидно, якби вона була, то хто-небудь зі 100 чоловік, у будь-якому разі намагався б чинити опір.

Соціальний психолог Олег Покальчук зауважує, що будь-який криміналіст підтвердить: найбільше смертельних випадків трапляється при завданні пошкоджень побутовими предметами: "Навіть якщо люди цілеспрямовано йдуть на скоєння злочину, частіше за все, роблять це без допомоги зброї".

На думку Покальчука, в Україні ті, хто хоче мати зброю, мають її, незалежно від того, є в них на це дозвіл чи немає.

"В Україні питання щодо вимог для придбання травматичної зброї знаходиться в такому ж хаотичному стані, як і законодавче поле в цілому. Але якщо вимоги пом'якшити, це не підвищить рівня приступності", – переконаний він.

Дійсно, ВР 14 квітня 2010 року ухвалила в першому читанні законопроект "Про обіг зброї невійськового призначення", який вводить докладну класифікацію зброї і боєприпасів, а також визначає види зброї, які можуть знаходитися у власності громадян.

Фактично, це і є активний лобізм зацікавлених структур: адже продажу зброї повинно передувати налагодження чіткої та суворої системи контролю за обігом зброї в суспільстві.

Аргументи "проти"

Основна аргументація противників озброєння суспільства – це можливість сплеску злочинності через неконтрольованість використання зброї.

Насправді ситуація неконтрольована саме зараз. Адже відсутність розгорнутої дискусії із цієї теми в суспільстві й породжує невирішеність питання в майбутньому.

Мало просто заборонити, потрібно ще й контролювати ситуацію.

Натомість найбільшими противниками озброєння громадян саме працівники правоохоронних органів. Очевидно, що тут даються взнаки рудименти радянської правоохоронної системи. А ще – розуміння своєї безпомічності.

У свою чергу експерти викладають свою логіку. Психотерапевт Валерій Брандес проти легалізації короткоствольної зброї: "Не думаю, що вона стримає агресора, тому що його реакція настільки емоційна й неконтрольована, що дія відбувається імпульсивно, поза межами свідомості. Невизначеність озброєності жертви для злочинця не має суттєвого значення".

Директор Інституту трансформації суспільства Олег Соскін вважає, що легалізація вогнепальної зброї, зокрема й травматичної, вкрай небезпечна за нинішніх обставин: "Українське суспільство не готове до таких нововведень, адже в державі немає культури поводження зі зброєю – на це потрібно щонайменше 100 років".

Одним із найвагоміших аргументів "проти", на думку експерта, можна вважати негативний досвід західних країн, де трапляються трагедії з неконтрольованим використанням вогнепальної зброї: "Уявіть, що буде в Україні, 75 відсотків населення якої живе на межі бідності, а в суспільстві неймовірна кількість осіб із порушеннями психіки, прихованих алкоголіків та наркоманів, яких ніяка медична комісія не визначить".

Заступник міністра внутрішніх справ Віктор Ратушняк заявив, що у МВС не підтримують законопроект, згідно з яким усі громадяни України після досягнення 21-річчя зможуть купувати зброю травматичної дії.

Ратушняк вважає, що суспільство не готове до таких нововведень. За його словами, в 2009 році в Україні було зафіксовано аж 10 (!) правопорушень із застосуванням травматичної зброї.

У МВС пропонують депутатам розширити перелік категорій громадян, які мають право на придбання зброї для стрільби кулями несмертельної дії. При цьому він висловив надію, що парламентський комітет із питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності врахує всі пропозиції МВС: "Ми хочемо, щоб цей закон був прийнятий не для лобіювання чиїхось інтересів, не для народних депутатів, а для України, для людей".

Цікаво, що в самого суспільства, як завжди, ніхто не питає.

Натомість, опитавши 20 чоловіків та жінок – друзів, знайомих та колег – автор цих рядків констатував, що 16 із них прагнуть мати будь-яку зброю для самозахисту в разі загрози їхньому життю, чи життю їхніх родичів. Тоді як тільки 10 чоловік беззастережно висловилися саме за право володіння вогнепальною зброєю.

Чи можлива користь державі?

З іншого боку, ситуацію з озброєння громадян держава б могла використати на свою користь.

У країнах, де дається право на володіння зброєю, це право жорстко регламентоване. Чому б українцям не запропонувати аналогічний досвід?

Наприклад, окрім вікового цензу, ввести ще майновий, тобто ввести високе оподаткування на володіння вогнепальною зброєю. Розробити загальний реєстр усієї зброї, що знаходитиметься в громадян, включно із травматичною, ввести в дію інститут поруки, як при виданні кредитів – за благонадійність громадянина могла б поручитися законослухняна людина, яка теж володіє зброєю певний час.

Ввести обмеження/штрафи за володіння більше 1 одиницею зброї, забезпечити неможливість продавати зброю колишнім злочинцям, вилучення зброї в осіб, які здійснили навіть адмінпорушення. Також ввести перевірку зберігання зброї, звітування 1 раз на рік в органах внутрішніх справ, забезпечити курси навчання громадян, що планують озброїтися.

Тобто, така відповідальність буде коштовною та досить клопітною, а значить не кожному бажаючому буде до снаги забезпечити себе зброєю. З іншого боку – така регламентованість дасть можливість державі певним чином контролювати власника зброї від вчинення неправомірних дій.

А законослухняні, платоспроможні, активні громадяни отримають можливість бути впевненими у своїй безпеці. Бодай психологічно.

Звичайно, скептики зауважать, що тоді для держави з'явиться додаткова можливість для процвітання корупції.

Проте, можливо, озброєність громадян, у свою чергу, дисциплінує й чиновників.

*  *  *

Невизнання права на володіння зброєю в певних регламентованих межах пов'язано з досвідом тоталітарної держави, з якої, зрештою, і походить наше суспільство.

Очевидно, що нове розуміння та новий "суспільний договір" прийде лише з появою нової еліти при владі.

Довіра громадян один одному – необхідна умова функціонування правової держави. І володіння зброєю в цьому випадку – не виняток. Відтак розуміння держави громадянами зміщується з понять тоталітарного порядку та безвідповідальності за власну долю – у площину усвідомлення держави як відповідальності кожного один перед одним.

Звичайно, суспільство повинно пройти довгий шлях до усвідомлення такої відповідальності.

Однак із чогось потрібно починати: у правових державах, де поважають закони на суспільному рівні, почуття поваги ґрунтується на розумінні та повазі до природних прав людини, які є підґрунтям обов'язкових правил моральної поведінки.

Занепад моральності в Україні, з одного боку, дає підстави говорити про небезпеку права на носіння зброї, з іншого – як про єдиний можливий вихід на шляху поваги до закону та оздоровлення суспільства власними силами.

Олександр Радчук, політичний оглядач, спеціально для УП